Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Тут вони вимились і досхочу напилися зі струмка. Тоді пошукали сховок, у якому могли би перепочити, адже ця все ще прекрасна земля була територією Ворога. Відійшли вони не дуже далеко від дороги, і вже помітили рубці давніших боїв і свіжі рани, завдані орками й іншими огидними слугами Темного Володаря: яма, повна сміття і бруду; дерева, зрубані без потреби і залишені помирати, з вирізаними на корі злими рунами чи лихим знаком Ока.

Сем забрався до витоку озера і розглядав невідомі йому рослини та дерева, на мить забувши про Мордор, але раптом всюдисуща загроза нагадала про себе. Він натрапив на круг випаленої землі, посередині якого лежала купа обвуглених і потрощених кісток та черепів. Повитиця і шипшина, швидко розростаючись, уже накинули покривало на це місце жахливого бенкету й різанини; та все ж сліди ці не були давні. Сем побіг назад до своїх супутників, але нічого не розповів: нехай краще кістки спочивають у мирі, ніж їх розгрібатиме Ґолум.

— Ходімо пошукаємо, де прилягти, — сказав Сем. — Тільки не внизу. Краще вгорі.

Неподалік від озера вони знайшли товсту буру підстилку з минулорічної папороті. Далі зарості темнолистого лавру видиралися на крутий берег, коронований старими кедрами. Тут вирішили перепочити і провести день, який видавався погожим і теплим. Саме гарний день для прогулянки гаями та галявинами Ітілієну; але хоч орки й остерігалися сонця, довкола було досить місць, де вони залягли б у засідці; та й інші лихі очі могли стежити за гобітами: у Саурона було чимало різних слуг. До того ж Ґолум не пішов би під Жовтим Лицем. А воно невдовзі мало з'явитися над темними хребтами Ефель-Дуату, й він би млів і корчився від світла та спеки.

Сем уже тривалий час зосереджено думав про їжу. Тепер, коли розпач перед непрохідними Воротами залишився позаду, він уже не був схильний, як його господар, відкласти турботу про харчі, аж до виконання завдання; та і розсудливо було би приберегти ельфійські хлібці до гірших часів. Уже шість, а то й більше днів минуло, відколи він підрахував, що скупого провіанту в них лише на три тижні.

«Якщо за цей час ми доберемося до Вогню, то нам вистачить цієї пайки, — думав він. — Але ще ж повертатися додому. Тоді що?»

Крім того, після довгого нічного переходу, після купання та свіжої води він відчув страшенний голод. Вечері або сніданку біля вогнища у старій кухні на Торбиному Узвозі — от чого йому насправді хотілося. Тут йому сяйнула думка, й він обернувся до Ґолума. Ґолум хотів вислизнути і саме переповзав на всіх чотирьох через папороть.

— Гей, Ґолуме! — покликав Сем. — Куди зібрався? На полювання? Слухай мене, стара нишпорко, тобі наші коржики не до смаку, і я би не проти скуштувати чогось іншого. Твоє нове гасло — «завжди до ваших послуг». Може, пошукаєш чогось для голодного гобіта?

— Так, можливо, так, — згодився Ґолум. — Смеаґол завжди помагає, якщо його попросять — якщо його гарно попросять.

— Добре! Я прошу тебе. Якщо так не досить гарно, то я благаю.

Ґолум зник. Його не було досить довго. Фродо з'їв кілька шматочків лембасу, запорпався в купу бурої папороті й заснув. Сем подивився на нього. Ранкове світло щойно почало проповзати в тінь під деревами, та він виразно побачив обличчя свого господаря, а також руки. Сем раптом пригадав, як тяжко поранений Фродо лежав у будинку Елронда. Уже тоді Сем помітив, що часом тіло Фродо немовби світилося зісередини; а зараз світло стало яскравішим. Обличчя Фродо було спокійне, ні сліду страху чи турботи; але воно здавалося старим, старим і прекрасним, так, ніби тонкий різець невтомного часу виявив те, що раніше було приховане, хоча риси обличчя не змінилися. Звісно, Сем Правоніг так собі цього не пояснював. Він просто похитав головою, мовби слова були марні, й шепнув: «Я його люблю. Він отакий, часом світиться зісередини. Та я люблю його, світиться він чи ні».

Ґолум повернувся безшумно і подивився через плече Сема. Глянувши на Фродо, він примружив очі й відповз убік. За хвилю Сем пішов за ним. Той щось жував і бурмотів сам до себе. Поруч на траві лежали два маленькі кролики, на яких Ґолум пожадливо поглядав.

— Смеаґол завжди помагає, — сказав він. — Він приніс кроликів, хороших кроликів. Але хазяїн пішов спати, і Сем, напевно, хоче спати. Не хоче зараз кроликів? Смеаґол старанний, але не може за хвилину наловити дичини.

Однак Сем не мав нічого проти кролятини, про що і сказав. Тим паче, проти печеної кролятини. Усі гобіти, звісно, вміють куховарити, бо цього їх навчають ще раніше, ніж абетки (до неї багато хто взагалі не доходить); а Сем був добрий кухар навіть за гобітськими мірками, ще й набрався досвіду в поході. Сподіваючись на краще, він тягав за собою в мішку начиння: маленьку трутницю, два невеликі казанки (менший вкладався у більший); дерев'яну ложку, коротку двозубу виделку та пару шпиґувальних голок; і на дні мішка у пласкій дерев'яній коробочці зберігався вже помітно розтрачений скарб — сіль. Але ще треба було вогню і дечого іншого. Він трохи подумав, поки діставав ніж, обтирав його і заточував на камені, а потім став випотрошувати кроликів. Йому ні на хвилину не хотілося залишати сплячого Фродо самого.

— Слухай, Ґолуме, — сказав він, — маю для тебе ще одну роботу. Піди принеси води в цих казанках.

— Смеаґол принесе води, так, — сказав Ґолум. — Але навіщо гобітові та вода? Він уже і напився, і помився.

— Не твоє діло, — відповів Сем. — Якщо не здогадуєшся, то незабаром довідаєшся. І чим швидше принесеш води, тим швидше дізнаєшся. І не попсуй мені казанків, бо посічу на шматочки.

Поки Ґолума не було, Сем знову подивився на Фродо. Той і далі спокійно спав, але Сема вразила виснаженість його рук і обличчя. «Як же він змарнів, — пробурмотів Сем. — Геть негоже для гобіта. Як приготую цих кроленят, то відразу розбуджу його».

Сем згріб купку сухого листя, назбирав понад берегом галузок і ломаччя; а ще приволік кедрову гілку, яка мала довго горіти. Вирізав трохи дерну під схилом, вирив ямку і поскладав туди паливо. Вправно орудуючи кременем і кресалом, викресав іскру. Вогонь горів майже без диму, та поширював сильний аромат. Сем саме роздував його, прикриваючи від вітру та підкидаючи товсті гілки, коли повернувся Ґолум, обережно несучи казанки і невдоволено бурмочучи.

Він поставив на землю казанки й аж тоді побачив, що робить Сем. Ґолум тонко верескнув,