Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Сутінки згусли, коли вони нарешті скрадливо перелізли через західний край западини і, мов привиди, розтанули за кам'янистим узбіччям дороги. До повного місяця залишалися три дні, та піднімався він над горами лише десь опівночі, й ніч була дуже темна. Високо, в одній із Веж Зубів, горіло червоне світло, а інших ознак присутності безсонної сторожі над Моранноном не було.
Багато миль це червоне око мовби переслідувало їх, поки вони бігли, спотикаючись, голою кам'янистою місцевістю. Виходити на дорогу не наважувалися, та весь час намагалися триматися на невеликій відстані від неї. Нарешті, вже після опівночі, коли мандрівники чулися виснаженими, бо тільки раз зупинялися на короткий перепочинок, око зменшилося до маленької палаючої цятки, а тоді зовсім зникло: вони обігнули темне північне крило низьких гір і попрямували на південь.
Знову зупинилися відпочити, але ненадовго, відчуваючи дивне полегшення. Як на Ґолума, вони йшли заповільно. За його підрахунками, від Мораннону до роздоріжжя біля Осґіліата було близько тридцяти ліг, і цю відстань він сподівався подолати за чотири переходи. Тому вони знову звелися на ноги й ішли, аж поки у безмежній сірій самотині не зажеврів світанок. Подолавши майже вісім ліг, гобіти вже не могли ступити ні кроку, навіть якби і наважилися на це.
Світанкове світло відкрило їм землі вже не такі голі та виснажені. Ліворуч і далі грізно височіли гори, та поблизу проходила південна дорога, яка тепер відхилялася від чорного підніжжя пагорбів на захід. За нею починалися понурі, мов темні хмари, гаї, а нерівна місцевість між ними поросла вересом, рокитником і кизилом та ще якимись невідомими кущами. Подекуди почали траплятися латки високих сосен. Гобіти, хоч які втомлені, повеселішали: повітря було свіже та запашне і нагадувало їм гористу Північну Чверть. Вони раділи несподіваному перепочинку, прогулянці землею, яка лише кілька років була у володінні Ворога і ще не встигла занепасти. Але і не забували про небезпеку та про Чорну Браму, яка була ще надто близько, хоч і схована за сумними горами. Поки було світло, вони постійно шукали якогось сховку від злих очей.
День минув неспокійно. Вони залягли у вересі й рахували повільні години, які, здавалося, проминали без змін; адже мандрівники і далі були під тінню Ефель-Дуату, і сонце ховалося за імлою. Фродо часом поринав у міцний безтурботний сон, може, довіряючи Ґолумові, а може, був просто надто втомлений, аби непокоїтися через нього; а Семові вдавалося тільки подрімати, навіть коли Ґолум міцно спав, схлипуючи і смикаючись у невідомих снах. Голод, мабуть, більше, ніж недовіра, не давав йому заснути: Сем уже давно знудився за доброю домашньою їжею, за чимось гарячим.
Тільки-но місцевість розтанула у безформній сірості близької ночі, рушили далі. Невдовзі Ґолум вивів їх на південну дорогу; тепер пішли швидше, хоча шлях був небезпечніший. Вони вслухалися, чи не чути цокоту копит або кроків на дорозі попереду чи позаду; та ніч минула, й ні піші, ні кінні так і не з'явилися.
Дорогу проклали в давно забуті часи; миль на тридцять від Мораннону її наново відремонтували, а далі на півдні вона тонула в хащах. Праця людей давнини все ще проступала в точних прямих лініях і рівній кладці: то тут, то там дорога врізалась у гірський схил чи перестрибувала через струмок широкою стрункою аркою; але врешті всі ознаки кам'яної кладки зникли, тільки обвітрені стовпчики подекуди визирали з кущів на узбіччях, чи старі обтесані плити виднілися поміж мохом і бур'янами. Верес, деревця й ожина сповзали по відкосах або розлягалися просто посередині шляху. Врешті-решт, дорога звелася до занедбаного путівця; та зате вона не петляла, а найкоротшим шляхом вела подорожніх прямо до мети.
Так вони перейшли до північного прикордоння земель, які раніше називалися Ітілієном, прекрасним краєм лісистих пагорбів і бистрих потоків. Надходила гарна зоряна ніч із місяцем уповні, й гобітам здавалося, що повітря стає дедалі ароматнішим; із бурчання Ґолума було зрозуміло, що він також помітив це і не дуже тішився. При перших ознаках дня знову зупинилися. Підійшли до краю довгої глибокої розколини з крутими берегами, де дорога пробивала собі шлях через кам'янистий хребет. Тепер вони піднялися на західний берег і озирнулися.
Небо світліло, і стало видно, що гори довгою дугою завертають на схід і тануть у далині. На заході пологі схили збігали вниз і ховались у ранковому тумані. Мандрівників оточували невеликі переліски смолистих смерек, кедрів і кипарисів та інших, невідомих у Ширі дерев, а поміж ними — широкі галявини; і всюди — безліч ароматних трав і кущів. Довга подорож із Рівендолу занесла їх набагато південніше від їхнього рідного краю, та лише тут гобіти помітили зміну клімату. Весна вже взялася до діла: кільчики папороті пробилися крізь мох і старе листя, модрини пустили зелені пагінці, у траві розпускалися маленькі квітки, співали птахи. Ітілієн, сад Ґондору, хоч нині й покинутий, усе ще зберігав недбалу дріадну принадність.
На півдні та заході він був відкритий до теплих низин Андуїну, зі сходу — прихищений Ефель-Дуатом, однак не затінений горами, з півночі — стіною Емін-Муїлу, а з далекого Моря долітали до нього вологі південні вітри. Було тут багато високих дерев, посаджених давним-давно, які тепер мирно старіли серед рясноти легковажного потомства; у гаях і перелісках росли тамариски та колючі терпентини, лаври й оливи, ялівець і мирта; дерев'янисті стебельця чебрецю щільним килимом огортали скелі; блакитними, рожевими та блідо-зеленими квітками цвіла шавлія; а ще — майоран, і молоденький кмин, і багато запашних трав, невідомих Семові-садівникові. Гроти і скелі вже засіяли зірочки ломикаменю й очитку. У заростях ліщини прокинулися примула й анемона; нарциси та конвалії кивали напіврозпуклими голівками у траві, темно-зеленій траві понад озерцями, де у прохолодних заглибинах зупинялася вода гірських потоків на шляху до Андуїну.
Мандрівники обернулися спинами до дороги й пішли схилом. Отак брели вони травами та чагарниками, а довкола ширяли духмяні запахи. Ґолум кашляв і відпльовувався; а гобіти глибоко вдихали повітря, і раптом Сем розсміявся, бо на серці йому стало легко. Вони пішли за струмком, що швидко збігав попереду. Він вивів їх до невеликого чистого озера в неглибокій лощині: вода збиралась у напівзруйнованому стародавньому басейні, тесані бортики якого були майже повністю вкриті мохом і розквітлою ожиною; вістря ірисів рядами стояли довкола, а на темній брижуватій поверхні плавало листя водяних лілій; але озеро було глибоке та свіже і тихо переливалося через кам'яний стік на
