Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

і дивився з-під каптура в порожнє небо. Таким порожнім небо було тривалий час. Тоді Семові раптом здалося, що у височині кружляє якийсь птах, ось він завис нерухомо, а ось відлетів. З'явилися ще два, а далі — четвертий. Вони були дуже маленькі, та Сем здогадався, що насправді вони величезні, з широчезним розмахом крил, і летять дуже високо. Він замружився та зіщулився. Його охопив той самий страх, який попереджав про присутність Чорних Вершників, той безпорадний жах, що приходив із криком, підхопленим вітром, і тінню на місяці, хоча тепер страх був не такий нищівний чи нездоланний: небезпека була далеко. Та вона була. Фродо також відчув її. Думка його обірвалася. Він поворухнувся і затремтів, хоча догори не дивився. Ґолум згорнувся клубком, як загнаний у кут павук. Крилаті істоти зробили ще одне коло і, стрімко кинувшись униз, помчали до Мордору.

Сем перевів подих.

— Знову Вершники, тепер у повітрі, — хрипко прошепотів він. — Я бачив їх. А вони нас, думаєш, бачили? Вони були дуже високо. І якщо це ті самі Чорні Вершники, то вдень вони бачать погано, правда?

— Ні, вони, мабуть, нас не побачили, — сказав Фродо. — Зате бачили їхні коні. Ці крилаті істоти, на яких зараз літають Вершники, бачать, напевно, краще за будь-кого іншого. Вони подібні на великих хижих птахів. Чогось шукають: боюся, Ворог уже насторожі.

Страх минув, але і покривало тиші розірвалося. Якийсь час вони були відрізані від усього світу, мов на невидимому острові, а тепер знов опинилися на виду, і загроза повернулася. Та Фродо не відповідав Ґолумові й не приймав рішення. Очі його були заплющені, наче він дрімав або зазирав углиб серця та пам'яті. Нарешті гобіт стрепенувся й підвівся, вже здавалося, був готовий заговорити і прийняти рішення. Та натомість шепнув:

— Слухай! Що це?

Їх знову охопив страх. Вони почули спів і хрипкий крик. Спочатку шум здавався далеким, але потроху ближчав. Усі раптом подумали, що Чорні Крила вистежили їх і вислали за ними озброєних солдатів: хіба буває завелика швидкість для цих жахливих слуг Саурона. Троє мандрівників прислухалися, припавши до землі. Голоси і брязкіт зброї та упряжі були вже дуже близько. Фродо та Сем витягли маленькі мечі. Втікати було неможливо.

Ґолум поволі підвівся і поповз, мов комаха, до краю западини. Дуже обережно він вистромив голову і визирнув крізь розколину в кам'яній брилі. Якийсь час не ворушився. Тоді голоси почали віддалятись і поступово вщухли. Далеко на мурах Мораннону просурмив ріг. Тоді Ґолум зісковзнув у западину.

— Це підходить до Мордору підкріплення, — прошепотів він. — Темні обличчя. Таких людей ми ще не бачили, ні, Смеаґол не бачив. Вони люті. Очі чорні, і волосся чорне та довге, й у вухах золоті кільця; так, красиве золото. Де в кого червона фарба на щоках, і червоні плащі; і прапори червоні, й вістря списів; і щити круглі, жовті й чорні, з великими шипами. Негарні, жорстокі, бридкі люди. Такі самі погані, як орки, але ще більші. Смеаґол думає, що вони прийшли з Півдня, з-за гирла Великої Ріки, прийшли тією дорогою. Уже вступили до Чорної Брами, але можуть прийти ще. До Мордору постійно сходяться люди. Одного дня там зберуться всі.

— А оліфанти там були? — запитав, забувши про страх, Сем, спраглий новин про невідомі землі.

— Ні, оліфантів не було. А що це — оліфанти? — запитав Ґолум.

Сем підвівся, заклав руки за спину (як завжди, коли «говорив віршами») і почав:

Сірий, як миша,

Велій, як хижа,

Ніс, як змія,

Трясу землю я;

Коли йду по траві,

Усі ледь живі.

Мій рот — як сурма,

Жах Південь пройма.

Літа, весни й зими

Фаю ушима,

Все лажу і лажу,

На землю не ляжу,

Хай навіть вмирать.

Бо я оліфант —

Більший за всіх,

Старший за сміх.

Як хто мя спіткає —

То запам'ятає,

Кому ж не судьба,

Тим я — ворожба;

А все ж оліфантом я є,

Брехать — не моє.

— Отакий вірш, — сказав Сем, коли закінчив декламувати, — отакий вірш розказують у нас у Ширі. Може, це нісенітниця, а може, й ні. Та знаєш, у нас є свої легенди та розповіді про Південь. У давні часи гобіти також ходили в мандри. Не всі з них поверталися, та й вірили не всьому, що розповідали, — навіть є такі приказки: «новини з Брі» чи «правдиво, як ширські плітки». Та я чув про великих людей зі Сонячних Земель. У наших легендах їх називають свертінгами; коли вони йдуть на війну, то їдуть верхи на оліфантах. Цілі будинки та вежі ставлять їм на спини, а оліфанти кидають у ворога камінням і деревами. Тож коли ти сказав: «Люди з Півдня в червоному й у золоті», — я запитав: «А оліфанти там були?» Якби вони з'явилися тут, я би ризикнув піти поглянути. Але вже, мабуть, їх не побачу. Напевно, таких звірів не буває. — Він зітхнув.

— Ні, не було оліфантів, — повторив Ґолум. — Смеаґол про них ніколи не чув. Він не хоче їх бачити. Він не хоче, щоби вони були. Смеаґол хоче піти звідси і десь заховатися. Смеаґол хоче, щоби його хазяїн також пішов геть. Хазяїн хороший, хіба він не піде за Смеаґолом?

Фродо підвівся. Він сміявся, забувши про всі турботи, поки Сем читав старий віршик «Оліфант», який розповідають біля каміна, і сміх позбавив його сумнівів.

— Шкода, що в нас немає тисячі оліфантів, а попереду них — Ґандалфа на білому оліфанті, — сказав він. — Тоді би ми, може, легше прорвались у цю лиху землю. Та в нас їх немає; тільки втомлені ноги — й усе. Ну, Смеаґоле, може, третя спроба обернеться на краще. Я піду з тобою.

— Добрий хазяїн, мудрий хазяїн, хороший хазяїн! — вигукнув зраділий Ґолум, погладжуючи коліна Фродо. — Добрий хазяїн! Нехай хороші гобіти відпочинуть, тут, у затінку каміння, під самим камінням! Ляжте й відпочиньте, поки не забереться Жовте Лице. Тоді швидко підемо. Тихо і швидко, мов тіні!

IV. Про зілля і тушковану кролятину

Друзі відпочивали ще кілька годин до заходу сонця, ховаючись у затінку під західним краєм западини, аж поки тінь не видовжилась і темрява не наповнила всю яму. Тоді вони трохи перекусили і попили. Ґолум не їв нічого, зате пив охоче.

— Незабаром буде більше, — сказав він, облизуючись. — Добра вода тече струмками до Великої Ріки, в тих землях, куди ми йдемо, гарна вода. Смеаґол, може, знайде щось попоїсти. Він дуже голодний, так, ґолум! — Він притис