Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Бачу, ти добре знаєш, що Він робить і думає, — сказав Сем. — Ти бачився з Ним останнім часом? Чи просто побалакав із орками?
— Нехороший гобіт, нерозумний, — Ґолум кинув на Сема розлючений погляд і повернувся до Фродо. — Смеаґол розмовляв із орками, так-так, іще до того, як зустрів хазяїна, розмовляв із різними істотами, — він ходив дуже далеко. І не тільки він це говорить. Саме тут, на півночі, чекає на Нього найбільша небезпека, і на нас також. Він вийде з Чорної Брами, скоро вийде. Тільки цим шляхом можуть прийти великі армії. А дороги зі заходу Він не боїться, і там стоїть Мовчазна Сторожа.
— Отак просто! — кинув Сем, не дозволяючи збити себе з пантелику. — То що, нам підійти, постукати у ворота і спитати, чи правильно ми йдемо до Мордору? Чи вони такі мовчазні, що навіть не дадуть відповіді? Безглуздо. Уже краще зробити це тут, а не ходити далеко.
— Не жартуй, — засичав Ґолум. — Це не смішно, ні! Анітрохи не смішно. До Мордору взагалі ходити безглуздо. Та якщо хазяїн каже «я мушу йти» і «я піду», тоді хай випробує якийсь шлях. Але не треба йти до жахливого міста, о ні, звичайно, ні. Отак Смеаґол допомагає, хороший Смеаґол, хоча йому ніхто нічого не пояснює. Смеаґол знову допомагає. Він сам знайшов. Він знає шлях.
— Що ти знайшов? — запитав Фродо.
Ґолум припав до землі, і його голос знову впав до шепоту.
— Стежинку, що веде в гори, а далі — сходи, вузькі сходи, о так, дуже довгі та вузькі. А далі — ще сходи. А тоді… — його голос стишився ще більше — тунель, темний тунель; і нарешті маленька розколина і стежина над перевалом. Саме тим шляхом Смеаґол вибрався з темряви. Але то було дуже давно. Стежку могло завалити; а може, й ні, може, ні.
— Мені все це анітрохи не подобається, — мовив Сем. — Якось усе дуже просто воно звучить. Якщо стежка все ще існує, то і її стережуть. А хіба її не стерегли, Ґолуме? — Коли він це говорив, то вловив, чи так йому тільки здалося, зелений вогник в очах Ґолума. Ґолум щось пробурчав, але на питання не відповів.
— Стежку стережуть чи ні? — суворо спитав Фродо. — І ти справді втік від темряви, Смеаґоле? Чи, може, тобі дозволили піти з дорученням? Принаймні так вважав Араґорн, який кілька років тому спіймав тебе біля Мертвих Боліт.
— Це брехня! — засичав Ґолум, і при згадці імені Араґорна в його очах спалахнув злий вогник. — Він оббріхує мене, так-так, оббріхує! Я сам утік, сам утік, бідненький. Мені, звичайно, звеліли шукати Дорогесенького; і я шукав, шукав, звичайно, шукав. Але не для Чорного. Дорогесенький був наш, він був мій, повірте. Я втік сам.
Фродо чомусь повірив, що цього разу Ґолум не такий далекий від правди, як це могло здаватися, що Ґолум сам вибрався з Мордору, і принаймні вірив, що в цьому допомогла його спритність. Адже він помітив, що Ґолум сказав «я», а це майже завжди було ознакою того, що залишки колишньої правдивості і щирості тимчасово випливали на поверхню. Та навіть якщо Ґолумові зараз і можна було довіряти, Фродо не забував про підступність Ворога. «Утекти» йому могли дозволити чи навіть підлаштувати втечу, і про неї могли знати в Темній Вежі. Проте, так чи інак, Ґолум багато недоговорював.
— Запитую ще раз, — сказав Фродо, — чи охороняють той потаємний шлях?
Але після згадки про Араґорна настрій у Ґолума зіпсувався. Він скорчив скривджену міну брехуна, котрому не вірять, коли той випадково сказав правду чи напівправду. Він не відповідав.
— Чи охороняють той шлях? — повторив Фродо.
— Так, так, можливо. У цьому краю всюди небезпечно, — насупився Ґолум. — Небезпечно всюди. Та хазяїн має піти цим шляхом або повертатися додому. Іншого виходу немає.
Більше вони не змогли довідатися від нього нічого. Сказати назву небезпечного місця чи перевалу він не міг або не хотів.
А йшлося про Кіріт-Унґол, місце зі жахливою славою. Араґорн, мабуть, вимовив би цю назву і пояснив її зміст; Ґандалф застеріг би їх. Але вони були самі, Араґорн — далеко, Ґандалф стояв на руїнах Ізенґарда і змагався зі Саруманом, який навмисно тягнув час. Однак, навіть коли Ґандалф промовляв останні слова до Сарумана і палантир, викрешуючи іскри, скочувався по сходах Ортханка, він пам'ятав про Фродо та Сема і подумки звертався до них із надією та співчуттям.
Мабуть, Фродо відчув підтримку, не усвідомлюючи цього, як колись на Амон-Гені, хоч і був переконаний, що Ґандалф загинув у темряві далекої Морії. Він якийсь час мовчки посидів на землі, схиливши голову та силкуючись пригадати все, що коли-небудь говорив йому Ґандалф. Але на цей випадок не міг згадати жодної поради. Занадто рано, направду, надто рано втратили вони підтримку Ґандалфа, ще тоді, коли Темна Земля була дуже далеко. Як увійти до неї, Ґандалф не сказав. Напевно, не знав і сам. У твердині Ворога на Півночі, Дол-Ґулдурі, Ґандалф колись бував. Але чи ходив він до Мордору, до Гори Вогню та Барад-дура, коли знову постав у силі Темний Володар? Мабуть, ні. І ось тепер він, маленький дрібнолюдик зі Ширу, звичайний гобіт із мирної місцевості, сподівається знайти шлях, яким не міг чи не наважувався пройти великий чарівник. Отака лиха доля. Та Фродо сам обрав її у своїй вітальні навесні минулого року, тепер такого далекого, мов розділ із історії про юність світу, коли квітли Дерева зі Золота і Срібла. Нелегкий вибір постав перед ним. Яким шляхом піти? І якщо обидва ведуть до жахіття і смерті, то навіщо вибирати взагалі?
День минав. Глибока тиша стояла над невеликою сірою заглибиною, де вони причаїлися, біля самих кордонів землі страху, — цю тишу можна було помацати, ніби щільне покривало, яке відрізало їх від усього світу вгорі. Купол блідого неба, посічений пасмами диму, здавався дуже високим і далеким, мовби під ним зависла велика товща повітря, обважніла від думок.
Навіть орел не розгледів би гобітів проти сонця — мовчазних, нерухомих, під тягарем фатуму, вкритих тонкими сірими плащами. Можливо, орел на мить зупинив би погляд на Ґолумі, малесенькій фігурці, що розпростерлася на землі: мабуть, це лежав скелет замореної голодом людської дитини, обідране вбрання ще чіплялося за нього, довгі руки та ноги, білі й тонкі, мов кістки: ні шматка доброго м'яса.
Фродо схилив голову на коліна, а Сем ліг горілиць, підклавши руки під голову,
