Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Смеаґоле, — сказав він, — я повірю тобі ще раз. Направду, виглядає на те, що я мушу це зробити і що мені призначено приймати допомогу від тебе — від кого найменше сподівався її отримати, а тобі роковано допомагати мені — тому, кого ти довго переслідував із лихими намірами. Досі ти служив добре й віддано дотримувався обіцянки. Віддано, саме це я хотів сказати, — додав він, глянувши на Сема, — бо двічі ми залишались у твоїй владі, й ти не заподіяв нам ніякої шкоди. І не намагався відібрати в мене те, чого колись прагнув. Спробуємо втретє! Але попереджаю тебе, Смеаґоле: ти в небезпеці.

— Так-так, хазяїне! — закивав Ґолум. — Велика небезпека! Лише при згадці про неї Смеаґола всього аж трусить, але він не тікає. Він має допомогти своєму хазяїнові.

— Але я не говорю про загрозу, яка нависла над нами всіма, — сказав Фродо. — Ідеться про загрозу, яка стосується лише тебе. Ти заприсягся тим, що називаєш своїм Скарбом. Пам'ятай про це! Він володіє тобою і шукає способу тебе зруйнувати. Ти вже йому піддався. Щойно по-дурному себе виказав. «Віддай його Смеаґолові!» — сказав ти. Не повторюй цього ніколи! Не дозволяй собі про це думати! Його ти не повернеш собі ніколи. Будеш тягтися за ним — загинеш. Ти його собі ніколи не повернеш. У крайньому разі, Смеаґоле, я надягну Скарб на палець, а перстень уже колись мав владу над тобою. І якщо тоді я накажу тобі щось зробити, ти підкоришся, навіть якщо звелю тобі стрибнути у провалля або вогонь. А саме такий буде мій наказ. Тому стережися, Смеаґоле!

Сем схвально, але і здивовано дивився на господаря: такий вираз обличчя і такий тон були для нього чимось новим. Сем завжди знав, що надмірна доброта пана Фродо вела до певної нерозсудливості. Звичайно, водночас він міцно дотримувався суперечливого переконання, що пан Фродо — наймудріша особа на світі (може, за винятком Ґандалфа та старого пана Більбо). Ґолум відтак міг теж помилитися — тим паче, що знайомство його було коротшим — і сплутати доброту з нерозсудливістю. Так чи інак слова Фродо збентежили та налякали Смеаґола. Він повзав по землі, неспроможний вимовити нічого путнього, тільки повторюючи раз у раз: «Хороший хазяїн, хороший хазяїн».

Фродо якусь хвилю терпляче почекав, а тоді сказав уже не так суворо:

— А тепер, Ґолуме чи Смеаґоле, якщо тобі так подобається, розкажи мені про той інший шлях і, якщо зможеш, переконай, що заради нього варто звертати з прямої дороги. Я поспішаю.

Та Ґолум був у жалюгідному стані, і страх перед Фродо його геть знесилив. Дізнатися щось було нелегко, бо він бурмотів і пищав, а в перервах плазував по землі і благав їх обох змилостивитися над бідненьким Смеаґолом. За якийсь час він заспокоївся, і Фродо слово за словом зрозумів, що дорога, яка повертала на захід від Ефель-Дуату, вела до роздоріжжя в кільці темних дерев. Дорога праворуч опускалася до Осґіліата і мостів через Андуїн; середній шлях ішов на південь.

— Далеко, — сказав Ґолум. — Ми туди не ходили ніколи, та кажуть, що шлях тягнеться на сотню ліг, аж до Великої Води, яка завжди неспокійна. Там багато риби, і великі птахи клюють рибу — хороші птахи, — та ми не були там ніколи, на жаль! Не мали такої нагоди. А далі, кажуть, є ще землі, й Жовте Лице там дуже пекуче, і хмар майже нема, і люди там люті й мають темні обличчя. Ми туди не хочемо.

— Туди ми не підемо, — сказав Фродо. — Та не відхиляйся від теми. Що скажеш про третій шлях?

— О, так-так, третій шлях, — згадав Ґолум. — Це дорога ліворуч. Відразу веде вгору, вгору і здіймається до високих тіней. Коли обігнеш чорну скелю, то побачиш її, раптом побачиш угорі й захочеш заховатися.

— Побачу її? Що побачу?

— Стару фортецю, дуже стару, дуже страшну. З півдня до нас доходили розповіді про неї, коли Смеаґол був молодий, дуже давно. О, так-так, ми слухали багато розповідей, сидячи вечорами на березі Великої Ріки під вербами, й Ріка тоді була молодша, ґолум, Ґолум.

Він знову розридався і забурчав. Гобіти терпляче чекали.

— Розповіді про Південь, — нарешті заговорив Ґолум, — про високих людей із блискучими очима, про їхні будинки, як скелі, та про срібну корону їхнього короля та Біле Дерево — цікаві розповіді. Вони побудували дуже високі вежі, й одна з них була сніжно-біла, й у ній зберігався самоцвіт, мов Місяць, а навколо звели високі білі стіни. О, так, багато чого розповідали про Місячну Вежу.

— Це, напевно, Мінас-Ітіль, який заснував Ісілдур, син Еленділа, — сказав Фродо. — Це той Ісілдур, котрий відрубав Ворогові палець.

— Так, у Нього на Чорній Руці лише чотири пальці, та Йому їх вистачає, — здригнувся Ґолум. — І Він ненавидить місто Ісілдура.

— А кого він любить? — докинув Фродо. — Та який стосунок має до нас Місячна Вежа?

— Ну, хазяїне, вона стоїть там, де стояла: висока вежа, й білі будинки, і стіни; та зараз не мила, не красива. Він давним-давно завоював її. Тепер там дуже страшно. Мандрівники тремтять від самого її вигляду, ховаються, уникають навіть її тіні. Та хазяїнові доведеться піти цим шляхом. Це — єдиний шлях. Гори там нижчі, і стара дорога йде вгору-вниз, аж до темного перевалу біля вершини, а потім знов униз, униз, аж до Ґоргороту. — Його голос стишився до шепоту, а сам він здригнувся.

— Ну, і що це нам дасть? — запитав Сем. — Ворог знає про свої гори все, і, напевно, ту дорогу добре охороняють? Адже фортеця не порожня?

— О, ні, не порожня! — прошепотів Ґолум. — Вона здається порожньою, та це не так, ні! Там живуть жахливі істоти. Орки, так, завжди орки; і ще інші, ще гірші істоти. Дорога йде просто попід стінами і минає ворота. Дорогою ніхто не пройде непоміченим. Ті, що всередині, про все знають — Мовчазна Сторожа.

— Отож, ти пропонуєш, — сказав Сем, — аби ми поволочилися на південь і там влипли у ще гіршу халепу, ніж тут, якщо ми взагалі доберемося туди!

— Ні, ні, — заперечив Ґолум. — Гобіти мусять подивитися, мусять зрозуміти. Він не чекає нападу з того боку. Його Око бачить усе довкола, та найбільше уваги звертає на щось одне. Він не може бачити все відразу, поки що не може. Бачите, Він завоював усі землі на захід від Похмурих Гір до Ріки, й усі мости тепер Його. Він переконаний, що ніхто не дістанеться до Місячної Вежі без великої битви