Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Ні, ні! — підхопив Ґолум. — Не можна. Далі не можна. Смеаґол попереджав. Він казав: підійдемо до Брами, а там побачимо. І побачили. О, так, мій дорогесенький, ми побачили. О, так, Смеаґол попереджав.
— Тоді якого лиха ти нас сюди притягнув? — розпачливо вигукнув Сем, уже не маючи сили залишатися розсудливим.
— Хазяїн велів. Хазяїн сказав: «Веди нас до Брами». Гарний Смеаґол послухав хазяїна. Хазяїн велів, хазяїн мудрий!
— Це правда, — сказав Фродо. Обличчя його було суворе та зосереджене, але сповнене рішучості. Брудний, змарнілий і виснажений, він усе ж звільнився від страху: очі його були ясні. — Я так велів, бо я налаштований пройти до Мордору, — іншого шляху не бачу. І тому піду цим шляхом. Я не прошу нікого супроводжувати мене.
— Ні, ні, хазяїне! — закричав нажаханий Ґолум, хапаючи його за руки. — Туди не можна! Не можна! Не можна нести Йому Скарб! Він зжере нас усіх, якщо дістане Скарб, увесь світ зжере. Бережи Скарб, добрий пане, і не ображай Смеаґола. Не віддавай Йому Дорогесенького. Або ходімо звідси туди, де гарно, й віддаси його бідному Смеаґолові. Так-так, хазяїн віддасть, правда? Смеаґол буде його стерегти; буде робити добрі справи, особливо для хороших гобітів. Гобіти підуть додому. Не ходіть до Чорної Брами!
— Мені велено йти до землі Мордору, і тому я піду. А потім хай буде, що має бути.
Сем мовчав. Він лише раз поглянув на обличчя Фродо і зрозумів: будь-які слова марні. Зрештою, Сем від самого початку знав, що надії немає; та, оскільки був життєрадісним гобітом, надії не потребував, доки труднощі бовваніли далеко попереду. Тепер стежина довела до самого кінця. Та він усю дорогу тримався свого господаря; заради цього він і пішов за ним і далі буде триматися його. Господар не піде до Мордору сам. Сем піде разом із ним, і вони обов'язково позбудуться Ґолума. Однак Ґолум якраз не бажав, аби його позбувалися. Він упав перед Фродо на коліна, заламуючи руки та скиглячи.
— Не йди туди, хазяїне! — благав він. — Є ще один шлях. О, справді є. Інший, темніший, знайти його важко, таємний шлях. Але Смеаґол знає дорогу. Смеаґол вам покаже!
— Інший шлях! — недовірливо мовив Фродо, уважно подивившись в очі Ґолума.
— Так, так, справді! Є інший шлях. Смеаґол сам знайшов. Ходімо, глянемо, чи ним іще можна пройти!
— Раніше ти нічого не говорив про нього.
— Бо хазяїн не запитував. Хазяїн не казав, куди збирається йти. Нічого не казав бідному Смеаґолові. Він сказав: «Смеаґоле, веди мене до Брами — і до побачення! Смеаґол може піти собі». Але хазяїн раптом каже: «Піду до Мордору через ці ворота». І Смеаґолові стало страшно. Він не хоче втрачати хорошого хазяїна. І він пообіцяв, хазяїн примусив його пообіцяти, зберегти свій Скарб. Але хазяїн віднесе Скарб Йому, просто в Чорну Руку, якщо хазяїн піде цим шляхом. Тому Смеаґол має зберегти їх обох і тому згадав про інший шлях, колись він ним ходив. Хазяїн гарний. І Смеаґол згадав іншу дорогу. Смеаґол хороший, завжди допомагає.
Сем насупився. Якби він міг просвердлити Ґолума поглядом, то вже давно би зробив це. Сема долали сумніви. Здавалося, що Ґолум щиро стривожений і палко бажає допомогти Фродо. Та Сем, пам'ятаючи підслухану суперечку, не дуже вірив, що тривалий час пригнічений Смеаґол виплив на поверхню: принаймні його голос у суперечці не був останнім. Сем припускав, що обидві половинки — Смеаґол і Ґолум (або, як він їх подумки називав, Підлиза та Смердючка) — уклали тимчасове перемир'я: обоє не хотіли, щоби Ворог дістав Перстень; обоє прагнули зберегти Фродо і якомога довше стежити за ним — принаймні поки Смердючка мав надію накласти руку на свій «Скарб». Сем сумнівався, що існує ще один шлях до Мордору.
«Добре, що жодна половина старого розбійника не знає справжнього задуму господаря, — думав він. — Якби він знав, що пан Фродо хоче покласти край його Скарбу, то в нас би хутенько з'явилися проблеми, гарантую. Старий Смердючка чомусь так боїться Ворога — та ще й підкоряється чи підкорявся йому, — що радше видасть нас, аніж допоможе чи дозволить розплавити свого Дорогесенького. Принаймні так мені здається. І сподіваюся, господар старанно все обдумає. Розуму йому не бракує, та серце його м'яке, отакий він. Жоден Правоніг не здогадається, який наступний крок зробить пан Фродо».
Фродо не відразу відповів Ґолумові. Поки в Семових повільних, але проникливих мізках пропливали ці сумніви, він стояв, не зводячи очей із темних скель Кіріт-Горґору. Западина, в якій вони ховалися, була вирита у схилі невисокого пагорба, дещо вище наддовгою, як канава, долиною, що лежала між пагорбом і зовнішніми опорами гори-муру. Посеред долини стояв чорний фундамент західної вартової вежі. У ранковому світлі було добре видно курні шляхи, які сходилися біля Брами Мордору; один повертав на північ; другий вів на схід, зникаючи в імлі, що тулилася до підніжжя Еред-Літую; а третій ішов просто до них. Різко огинаючи вежу, він збігав у вузьку ущелину неподалік від заглибини, де стояв Фродо. Праворуч шлях обходив схили гір і втікав на південь у глибоку тінь, яка огортала всі західні схили Ефель-Дуату, а вдалині зливався з вузькою смугою землі між горами та Великою Рікою.
Отак вдивляючись, Фродо помітив, що на рівнині зчинилися рух і метушня. Здавалося, це крокували величезні армії, тільки прикриті хмарами пилу та диму, які напливали з трясовин і пустищ. Але тут і там він добачав проблиски списів і шоломів; та і шляхом рухалося багато кінних загонів. Фродо пригадав побачене з Амон-Гену декілька днів тому, хоча тепер йому здалося, що відтоді минуло кілька років. І він усвідомив даремність надії, що на якусь мить заворушилась у його серці. Сурми не кликали до бою, а звучали привітально. Не доблесні воїни Ґондору, котрі повстали як мстиві примари з могил давно минулих боїв, ішли штурмом на Темного Володаря. Це рухалися люди з інших племен, із безмежного Сходу, збираючись на заклик їхнього Повелителя; армії, які стояли табором біля Воріт, тепер долучалися до його зрослої потуги. Мовби раптово усвідомивши небезпеку розташування мандрівників, відкритих у світлі дня, так близько до великої загрози, Фродо швидко накинув на голову тонкий сірий каптур і відступив од краю западини.
