Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Сем лежав тихо, заворожений цією сваркою, та стежив із-під повік за кожним рухом Ґолума. Дотепер найбільшою небезпекою в Ґолумі йому простодушно здавалося бажання через звичайний голод з'їсти гобітів. Зараз він зрозумів, що це не так: Ґолум відчував жахливий поклик Персня. «Він» — то був, звісно, Темний Володар; але Сем задумався, хто така «Вона». Мабуть, одна з потвор, із котрою цей паскудник подружився у своїх блуканнях. Та далі Сем не міг про це думати, бо справи зайшли надто далеко й уже стали небезпечними. Попри важкість, яка відчувалась у тілі, він напружився й сів. Щось підказувало йому бути обережним і не виказувати того, що він підслухав суперечку. Сем голосно зітхнув і широко позіхнув.

— Котра година? — запитав він заспаним голосом.

Ґолум засичав крізь зуби. Хвилину постояв, напружений і загрозливий, а потім відразу зм'як, упав на всі чотири і поповз схилом угору.

— Хороші гобіти! Хороший Сем! — сказав він. — Соньки, так, соньки! Залишили Смеаґола на варті! Але вже вечір. Наповзають сутінки. Час іти.

«Давно пора, — подумав Сем. — І час із тобою розпрощатись!» Але тут він замислився, чи не стане Ґолум небезпечнішим, коли його відпустити на волю.

— Ото прокляття! Щоб він вдавився! — буркнув Сем собі під ніс. Він спустився на дно і розбудив свого господаря,

Фродо почувався напрочуд бадьорим. Йому щось приснилося. Темна тінь відійшла, й у цьому хворобливому краї його відвідало щось дуже гарне. Що саме наснилося, не пам'ятав, але на серці полегшало. Тягар уже не був такий важкий. Ґолум привітав хазяїна зі собачою радістю. Він хихотів і базікав, терся до колін гобіта. Фродо усміхнувся:

— Послухай! Ти був добрим і вірним провідником. Це — останній відрізок дороги. Проведи нас до Брами, а далі не треба. Проведи до Брами, а сам можеш іти, куди хочеш — тільки не до наших ворогів.

— До Брами? — злякано і здивовано пискнув Ґолум. — До Брами, сказав хазяїн! Так, він це сказав. А добрий Смеаґол слухається хазяїна, о так. А коли ми підійдемо, ви побачите, все побачите. Зовсім негарно там. О ні! О ні!

— Замовкни! — сказав Сем. — Ходімо вже!

У сутінках вони видерлися з ями і поволі почвалали мертвою землею. Не встигли відійти далеко, як на них налетів той самий страх, що і на болотах при появі крилатої істоти. Зупинилися, припавши до смердючого ґрунту, але нічого не побачили в понурому вечірньому небі; невдовзі загроза проминула, мабуть, пролетіла дуже високо, поспішаючи в якійсь справі з Барад-дура. За якийсь час Ґолум піднявся і поповз уперед, щось бурмочучи і здригаючись.

Десь після опівночі тінь страху втретє впала на них, але цього разу слабша, мовби з надзвичайною швидкістю промчала на захід високо над хмарами. Однак Ґолум трусився від жаху, переконаний, що їх вистежили і що за ними полюють.

— Тричі! — схлипував він. — Тричі нас попередили. Вони винюхали нас, почули наш Скарб. Він їхній хазяїн. Далі йти не можна, ні. Не варто, не варто!

Умовляння та ласкаві слова вже не допомагали. Тільки коли Фродо розгнівано прикрикнув і поклав руку на меч, Ґолум піднявся і з гарчанням поволочився перед ними, мов побитий пес.

І так вони шпорталися до кінця похмурої ночі, і до світання нового дня тривог ішли вони мовчки, опустивши голови, нічого не бачили й нічого не чули, крім свисту вітру у вухах.

III. Чорну браму зачинено

Ще перед світанком наступного дня їхня подорож до Мордору закінчилася. Болота і пустища залишилися позаду. Попереду на тлі блідого неба загрозливо здіймали свої вершини височенні гори.

На заході Мордору тягнулося темне пасмо Ефель-Дуату, Похмурих Гір, а на півночі — нерівні та лисі кряжі Еред-Літую, сірі, мов попіл. Там, де пасма сходилися — насправді це були частини однієї великої стіни довкола скорботних рівнин Літлад і Горґорот із величезним гірким Нурнійським морем посередині, — вони викидали довгі відроги на північ; і між цими відрогами йшов вузький прохід. То був Кіріт-Горґор, Перевал Привидів, вхід до володінь Ворога. По обидва його боки нависали високі кручі, а з-поміж них виривалися два стрімчаки, голі та скелясті. Над ними стояли Зуби Мордору, дві міцні високі вежі. У давні часи їх збудували горді та сильні Ґондорці після перемоги над Сауроном і його втечі, щоби він не забагнув повернутись у колишні володіння. Та міць Ґондору занепала, люди втратили пильність, і вартові вежі спорожніли на довгі роки. Тоді повернувся Саурон. Тепер вежі, які вже почали руйнуватися, були відбудовані, наповнені зброєю та невсипущою сторожею. Суворі темні отвори вікон дивилися на схід, північ і захід, і в кожному вікні було повно безсонних очей.

Упоперек ущелини, від скелі до скелі, Темний Володар збудував кам'яний мур. У мурі були єдині ворота зі заліза, а парапетом безперервно крокували вартові. У горах обабіч було вирито чимало печер і лазів; там чаїлося безліч орків, готових за першим сигналом виповзти, як чорні мурахи, на війну. Нікому не вдавалося пройти крізь Зуби Мордору, не зазнавши їхнього укусу, хіба би той хтось був посланцем Саурона або знав таємний пароль, що відчиняє Мораннон, Чорну Браму землі Ворога.

Два гобіти розпачливо дивилися на вежі та на мур. Навіть іздалеку в нечіткому світлі було видно, як на мурі й перед воротами рухаються темні вартові. Тепер гобіти визирали з кам'янистої западини, причаївшись у витягнутій тіні північних уступів Ефель-Дуату. Якби важке повітря перетнув ворон, то пролетів би навпростець лише з чверть милі від їхнього сховку до чорної вершини найближчої вежі. Над нею клубочився легкий димок, мовби в печерах гори горів вогонь.

День настав, і червоняве сонце зблиснуло над мертвими хребтами Еред-Літую. Тоді раптом пролунав бойовий клич мідноголосих сурм: вони заревіли з вартових веж, а відтак долинув відгук із потаємних укріплень і застав у горах; а здалеку, низькі та зловісні, відлунили потужні роги і барабани Барад-дура. Ще один жахливий день страху та важкої праці настав у Мордорі; нічну варту відкликали в темниці та глибокі підземелля, а денна сторожа, грізна і жорстока, покрокувала до своїх постів. На парапеті похмуро блищала криця.

— Ну, ось і прийшли! — сказав Сем. — Оце Ворота, і мені здається, що далі нам не пройти. Чесне слово, побачив би мене зараз Дідусь, то знайшов би що сказати! Він завжди говорив, що я погано закінчу, якщо не буду обережний, і це правда. Але тепер я, мабуть, уже ніколи не побачу старого. Не доведеться йому сказати: «А