Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Коли нарешті настав день, гобітів здивувало, наскільки близько опинилися зловісні гори. Повітря стало чисте й холодне, і стіни Мордору вже не здавалися далекою туманною загрозою, а здіймалися по той бік гнітючої пустелі похмурими темними вежами. Болота закінчилися мертвими торфовищами та широкими латками розтрісканого висохлого мулу. Аж до пустелі перед воротами Саурона тягнулися довгі складки голої безрадісної землі.

Доки сірів день, вони, мов хробаки, тулилися під чорним каменем, аби крилатий жах не вислідив їх жорстокими очима. Про решту подорожі в пам'яті залишилася тільки тінь страху, що наростав. Ще дві ночі вони брели нудними пустищами. Повітря стало ядучим, гіркий сморід забивав подих і палив горло.

Нарешті, на п'ятий ранок після зустрічі з Ґолумом, вони знову зупинилися. Попереду темні високі гори сягали стелі з диму та хмар. З підніжжя здіймалися величезні стрімчаки і нерівні пагорби, тепер уже за якийсь десяток миль від гобітів. Фродо тривожно озирався. Страшні були Мертві Болота і пустеля Нічийних Земель, але ще страшніший був той край, що його поволі відкривав перед примруженими очима Фродо скрадливий день. Навіть до Озера Мертвих Облич доходила хирлява подоба зеленої весни; а сюди вже не прийде ні весна, ні літо. Тут не росло нічого, не було навіть плісняви, що живиться гнилизною. Баюри захлиналися від попелу та грязюки, синювато-сизі й сірі, неначе гори виблювали на ці землі весь бруд зі свого нутра. Високі горби потовченого каміння, конуси шлаків, обпалених вогнем і вкритих отруйними плямами, були схожі на якісь відразливі надгробки, що ряд за рядом відкривались у лінивому світлі.

Гобіти підійшли до пустища, яке лежало перед Мордором, — вічний пам'ятник понурій роботі його невільників, він залишиться, навіть коли всі їхні задуми втратять сенс; споганена земля, яка ніколи не зцілиться, якщо тільки Велике Море не втопить її у хвилях забуття.

— Мене нудить, — сказав Сем. Фродо мовчав.

Вони ще трохи постояли там, мовби на межі сну, в якому причаївся кошмар, хоча добре знали, що тільки через пітьму прийдуть до ранку. Ставало світліше. Дедалі чіткіше вимальовувалися потворні звивисті тріщини й отруйні горби. Високо в небі серед хмар і довгих пасем диму мандрувало Сонце, та навіть його світло було забруднене. Гобітів воно не вітало, здавалося ворожим і виявляло їхню безпомічність — маленьких жалюгідних примар, котрі блукали серед згарищ Темного Володаря.

Надто втомлені, щоб іти далі, відшукали місце для перепочинку. Мовчки посиділи в тіні за купою шлаку, з якого курився задушливий смердючий дим, обпалюючи їм горло. Перший підвівся Ґолум. Плюючись і лаючись, мовчки і не оглядаючись на гобітів, він поповз на всіх чотирьох геть. Фродо та Сем порачкували за ним і опустились у широку, майже круглу яму, прикриту зі заходу купою каміння. Яма була холодна та мертва, з якоюсь калюжею маслянистої багнюки на дні. У цій гидотній дірі вони й зіщулилися, сподіваючись, що в її тіні заховаються від погляду Ока.

День минав поволі. Їх мучила спрага, та випили вони лише кілька крапель із фляг, востаннє наповнених у балці, яка тепер здавалася тихим і прекрасним місцем. Гобіти по черзі стояли на чатах. Спершу, незважаючи на втому, ніяк не могли заснути; але коли сонце покотилось униз, у неквапливі хмари, Сем задрімав. Була черга Фродо вартувати. Він приліг на схилі ями; але тягар у нього на грудях від цього не полегшав. Фродо дивився в посмуговане димом небо і бачив дивні обриси, силуети темних вершників, обличчя з минулого. Зависнувши між сном і дійсністю, він втратив лік часу, а тоді забувся в міцному сні.

Раптом Сем прокинувся: йому здалося, що його кличе господар. Настав вечір. Фродо не міг його кликати, бо спав, причому сповз майже на саме дно ями. Поруч сидів Ґолум. Спершу Сем подумав, що той намагається розбудити Фродо, та потім побачив, що це не так. Ґолум розмовляв сам зі собою. Смеаґол сперечався з кимось іншим, котрий говорив тим самим голосом, тільки шипів і скімлив. Очі його спалахували то блідим, то зеленкуватим світлом.

— Смеаґол присягав, — сказав перший голос.

— Так, так, дорогесенький, — була відповідь, — заприсяглися: зберегти наш Скарб, аби Він його не дістав — ніколи. Та Скарб іде до Нього, все ближче з кожним кроком. Що з ним зробить гобіт, хотілось би знати, дуже хотілось би.

— Не знаю. Нічого не вийде. Хазяїн тримає його при собі. Смеаґол заприсягся допомогти хазяїнові.

— Так, так, помогти хазяїну: хазяїну нашого Скарбу. Та якби ми стали хазяїном, то допомагали би собі самі і присяги не порушили б.

— Але Смеаґол обіцяв бути дуже-дуже хорошим. Гарний гобіт! Зняв жорстоку мотузку з ноги Смеаґола. Гарно зі мною говорить.

— Дуже, дуже хороший, так, дорогесенький? Будемо хороші, як рибка, свіжесенька рибка, тільки самі для себе. Не зашкодимо гобітові, звісно, що ні, ні.

— Але я заприсягся Дорогесеньким, — заперечив голос Смеаґола.

— То візьми його собі, — відповів другий голос, — і буде він у нас! Ми станемо хазяїном, ґолум! Нехай тоді інший гобіт, паскудний підозріливий гобіт плазує перед нами, так, ґолум!

— А гарного гобіта не зачепимо?

— О ні, ні, якщо цього нам не хочетьсся. Але він — Торбинів, мій дорогессенький, Торбинів. А Торбин його вкрав. Знайшов його й нічого не сказав, нічого. Не терпимо Торбинів.

— Ні, не цього Торбина.

— Так, усіх Торбинів. Усіх тих, хто забирав наш Скарб. Ми заберемо Скарб собі.

— Але Він побачить, Він довідається. Він відбере наш Скарб!

— Він бачить, Він знає. Він чув, як ми присягались — проти Його волі. Треба відібрати Скарб. Примари шукають. Треба відібрати.

— Не для Нього!

— Ні, любий мій. Подумай, мій дорогесенький: якщо Скарб у нас, то ми сховаємось, навіть від Нього, еге ж? Ми станемо сильні, сильніші за Примар. Володар Смеаґол? Ґолум Великий? Володар Ґолум! Щодня їстиме свіжу рибу, тричі на день, свіжу рибу просто з моря. Мій Дорогесенький Ґолуме! Мусиш дістати його. Ми хочемо його, хочемо, хочемо!

— Але їх двоє. Прокинуться й уб'ють нас, — із відчаєм заскиглив Смеаґол. — Не зараз. Не сьогодні.

— Хочемо! Та… — і запала довга пауза, мовби з'являлася нова думка. — Не зараз? Мабуть, що так. Вона допоможе. Так, допоможе.

— Ні, ні! Не треба! — застогнав Смеаґол.

— Треба! Ми хочемо! Хочемо його!

Щоразу, коли заговорював другий голос, довга рука Ґолума повільно простягалася до Фродо, й відсмикувалася, щойно починав говорити Смеаґол. Урешті-решт, обидві руки з