Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Так-так, — підхопив Ґолум. — Усі мертві, всі зогнилі. Ельфи, люди, орки. Мертві Болота. Колись давно тут була велика битва, так, про неї розповідали малому Смеаґолові, коли ще в мене не було мого Дорогесенького. Велика битва. Високі люди з довгими мечами, жахливі ельфи, ревіння орків. Вони билися на рівнині біля Чорної Брами довгі дні та місяці. Але відтоді Болота розрослися, затопили могили і повзуть далі, далі…

— Та відтоді ж минули століття! — сказав Сем. — Мертві не могли зберегтися! Це що, якесь чаклунство з Темної Землі?

— Хто знає? Смеаґол не знає, — відповів Ґолум. — До них не дотягнутися, їх не торкнутися. Раз ми спробували, так, дорогесенький. Я спробував, але не дотягнувся. Тільки дивитись, а доторкнутися не можна. Усі мертві.

Сем глянув на нього спідлоба і здригнувся, здогадавшись, чому Смеаґол намагався до них дотягнутися.

— Ну, бачити їх не хочу! — сказав він. — Забираймося звідси!

— Так-так, — сказав Ґолум. — Тільки поволі, поволеньки. Дуже обережно! Бо і гобіти підуть до Мертвих і запалять по свічечці. Тримайтеся Смеаґола! Не дивіться на вогники!

Він відповз праворуч, шукаючи стежку довкіл баюри. Гобіти йшли вслід, часто низько нахиляючись і спираючись на руки, як і він. «Ще трохи, і будуть із нас три дорогесенькі Ґолуми», — подумав Сем.

Нарешті підійшли до краю чорного болота і перетнули його, то поповзом, то перестрибуючи з однієї зрадливої купини на іншу. Часто спотикалися, провалюючись чи падаючи на руки у воду, що смерділа нечистотами, й урешті по шию забрьохались у липкій грязюці, аж стали огидні одне одному.

Пізно вночі нарешті ступили на твердий ґрунт. Ґолум сичав і шепотів сам до себе, та здавалося, що був задоволений: у якийсь таємничий спосіб, навпомацки, за запахом, завдяки надзвичайній пам'яті на обриси в пітьмі, він розпізнав місце, де вони були, і тепер точно знав, куди вести.

— А зараз уперед! Хороші гобіти! Хоробрі гобіти! Напевно, дуже-дуже стомлені; і ми втомилися, дорогесенький. Але мусимо вивести хазяїна геть від злих вогнів, так-так, мусимо!

І з тими словами він кинувся майже бігцем довгим проходом поміж високим очеретом, а вони поспішали за ним, як могли. Та раптом він зупинився і став підозріло принюхуватись, і засичав, ніби його знову щось стурбувало чи перестало подобатися.

— Ну, що таке? — гаркнув Сем, неправильно зрозумівши поведінку Ґолума. — Навіщо принюхуєшся? Сморід мало не збиває мене з ніг, хоч я вже і носа затулив. Ти смердиш, і господар смердить, усе смердить.

— Так-так, і Сем смердить! — відповів Ґолум. — Бідний Смеаґол це чує, але добрий Смеаґол терпить. Помагає хазяїнові. Вітер здійнявся, погода міняється. Смеаґол непокоїться, він нещасний.

Він рушив далі, та його стурбованість зростала, і час від часу він підводився на весь зріст і витягував шию в бік південного сходу. Спочатку гобіти не розуміли, що його непокоїть. Тоді раптом усі троє завмерли, напружено прислухаючись. Фродо та Семові здалося, що вони чують далеке довге завивання, пронизливе та люте. Вони затремтіли. Тієї ж миті відчули рух повітря; стало холодно. Вони стояли, напруживши слух, і почули далекий шум, мовби вітер летів із далини. Імлисті вогники затріпотіли, потьмяніли і згасли.

Ґолум не рушав з місця. Він тремтів і щось белькотів, аж поки не налетів порив вітру, сердито засичавши над багновищем. Ніч посвітліла, й усі побачили, як безформні смуги туману, звиваючись клубами, пропливають над головами. Хмари на небі також рвались і танули; і високо на півдні крізь плинне клоччя зблиснув місяць.

На якусь мить поява місяця втішила гобітів; але Ґолум зіщулився, припавши до землі і проклинаючи Біле Лице. Тоді Фродо та Сем, піднявши очі до неба і глибоко вдихаючи свіже повітря, побачили, як воно наближалося — хмарина, що летіла з ненависних гір; чорна тінь, випущена з Мордору; крилата потвора, величезна та зловісна. Вона пролетіла під місяцем і з жахливим криком, переганяючи вітер, помчала на захід.

Гобіти попадали на холодну землю. Але тінь жаху зробила коло і повернулась, опустившись нижче, аж зачіпаючи страшними крилами болотні випари. А потім полетіла назад до Мордору, швидко, мов Сауронів гнів; слідом рвонув і холодний вітер, розганяючи туман над Мертвими Болотами. Голе пустище, доки сягало око, аж до далеких загрозливих гір, залило непевне місячне світло.

Фродо та Сем підвелися на ноги, протираючи очі, мов діти після страшного сну, і побачили довкола звичайну ніч. Але приголомшений Ґолум не вставав. Вони ледве його підняли, та він не підводив голови, стоячи скоцюрблено на колінах та ліктях і закриваючи потилицю великими пласкими долонями.

— Примари! — стогнав він. — Примари на крилах! Дорогесенький — їхній хазяїн. Вони бачать усе, усе. Нічого від них не сховається! Прокляте Біле Лице! І вони все розкажуть Йому. Він бачить, він знає. Ох, ґолум, ґолум, ґолум!

І він не наважився ні підвестися, ні поворухнутися, поки місяць не сховався за Тол-Брандіром.

Відтоді Семові здавалося, що Ґолум знову перемінився. Він іще більше підлещувався і догоджав; але Сема іноді дивував блиск у його очах, особливо коли вони дивилися на Фродо; і все частіше Ґолум повертався до своєї звичної манери розмови. І ще дещо тривожило Сема. Фродо виглядав утомленим, змученим до виснаження. Він розмовляв мало, тобто майже нічого не говорив; і не скаржився, та рухався так, мов несе тягар, який щодень важчає; і волочився позаду, чимдалі повільніше, і Сем часто просив Ґолума почекати, щоби господар не відстав.

Насправді з кожним кроком до воріт Мордору Фродо відчував, що Перстень на його шиї важчає і немовби тягне на схід. Ще більше непокоїла його думка про Око — так він про себе це назвав. Воно навіть більше, ніж тягар Персня, змушувало гобіта зіщулюватись і пригинатись. Око — це жахливе, дедалі сильніше відчуття ворожої волі, що з усіх сил намагається пронизати хмари, землю, тіло, щоби знайти тебе: простромити тебе своїм смертельним поглядом, оголеного, знерухомілого. Тонкою, крихкою і тонкою, стала та завіса, що відгороджувала Фродо від Ока. Він уже точно знав, де були притулок і серце тієї волі: так само ясно, як людина навіть із заплющеними очима знає, де сонце. Він обернувся до неї обличчям, і її могутність обпалювала йому чоло.

Ґолум, мабуть, відчував щось схоже. Та гобіти не могли збагнути, що коїться в його нікчемній душі, де зітнулися натиск Ока, жадоба такого близького Персня та його підлабузлива присяга, яку він дав через страх перед холодним металом. Фродо про це не замислювався. Сем найбільше піклувався про свого господаря, мало зважаючи на темну