Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Тепер гобіти повністю залежали від Ґолума. Вони не знали і знати не могли в цьому неясному світлі, що насправді стояли на північному краї боліт, які тягнулися далеко на південь. Якби вони знали місцевість, то могли би, витративши трохи більше часу, обійти болота зі сходу і твердою дорогою дійти до безплідної рівнини Дагорлад — поля стародавньої битви перед воротами Мордору. Зрештою, великої надії на тому шляху не було. На кам'янистій рівнині ніде було сховатись, і через неї пролягали дороги орків та найманців Ворога. Навіть лорієнські плащі не захистили би гобітів.

— Куди далі, Смеаґоле? — запитав Фродо. — Ми мусимо лізти до цієї помийної ями?

— Зовсім ні, — відповів Ґолум. — Якщо бажаєте якомога швидше постати перед Володарем, є дуже зручна дорога, — він тицьнув кощавим пальцем на схід, — там його слуги чекають гостей і негайно доправляють їх до нього. Так-так. Його Око не дрімає. Колись давно Око вгледіло там, на дорозі, Смеаґола… — Ґолум здригнувся. — Та відтоді Смеаґол часу не гаяв, так-так, мої ноги, очі та ніс дечого варті. Тепер я знаю інші шляхи. Довгі й незручні, зате нас там ніхто не помітить. Ідіть за Смеаґолом! Він поведе вас крізь туман, гарний густий туман. Ідіть за Смеаґолом обережно — і, може, сховаєтеся від Ока!

Уже геть розвиднілося: ранок був безвітряний і похмурий, над болотами зависли густі випари. Жоден промінь сонця не пробивався крізь низькі хмари, і Ґолум поривався йти далі. Тож, трохи відпочивши, вони рушили і невдовзі згубились у примарному мовчазному світі, де не було ні вже перейдених пагорбів, ані гір, яких шукали. Повільно йшли вервечкою: Ґолум, Сем, Фродо.

Найбільше втомлювався Фродо і, хоча рухалися повільно, часто відставав. Невдовзі гобіти виявили, що широченне болото насправді було нескінченним плетивом ковбань, грузьких драговин і стоячих вод. Поміж ними гостре око та спритна нога могли намацати звивисту стежку. Ґолум, звичайно, мав і те, й інше. Його голова на довгій шиї постійно поверталася навсібіч, він принюхувався і щось бурмотів собі під ніс. Інколи піднімав руку і зупиняв гобітів, а сам просувався вперед на чотирьох, обмацуючи ґрунт пальцями чи просто притискаючи вухо до землі.

Усе було безрадісне та монотонне. У цьому забутому краї ще затрималася холодна липка зима. Зеленів тільки накип сіруватої ряски на темній слизькій поверхні каламутних калюж. Трава зів'яла, й зігнилі стебла очерету стирчали з туману жалюгідними тінями давно забутого літа.

До полудня трохи прояснилося, туман піднявся і розтанув. Високо вгорі над цим світом гнилизни та випарів, у прозорій країні з долівкою сніжно-білої піни, пливло і золотилося Сонце, а внизу було видно лише розмиту і бліду його тінь, що не давала ні барви, ні тепла. Та навіть від цього невиразного натяку на присутність Сонця Ґолум супився й сіпався. Він зупинився, й усі присіли перепочити, мов зацьковані звірята, під заростями бурого очерету. Глибоку тишу порушував тільки ледь чутний шурхіт тремтливих сухих китиць і поламаних стеблин.

— Хоч би пташка якась пролетіла! — засумував Сем.

— Нема пташок, — сказав Ґолум. — Пташки гарні! — Він облизався. — Тут їх нема. Є вужі, всілякі черв'яки в калюжах. Багато всякого, різної гидоти. А пташок нема, — закінчив він сумно.

Сем подивився на нього з відразою.

Так минув третій день їхньої подорожі з Ґолумом. Поза межами боліт уже лягали довгі вечірні тіні, а вони все йшли та йшли, зупиняючись не стільки, щоби перепочити, а радше — допомогти Ґолумові; тепер навіть він рухався дуже обережно й інколи губив дорогу. Добралися до самого серця Мертвих Боліт, і було темно.

Ішли поволі, зігнувшись, слід у слід за Ґолумом. Багновище ставало дедалі вологішим, з'являлися широкі застояні баюри, серед яких було все важче знаходити тверду землю і не провалюватись у болото, що чвакало під ногами. Мандрівники були не важкі, інакше через цю трясовину не пройшли би.

Зовсім стемніло: чорне й ніби загусле повітря було важко вдихати. Коли з'явилися вогники, Сем протер очі: він подумав, що йому привиджується. Спочатку помітив краєм лівого ока один такий вогник, що блимнув і згас; але відразу з'явилися ще: деякі, мов ледь розжеврілі іскорки, інші — мов імлисте полум'я невидимих свічок; то тут, то там вони розліталися навсібіч, мовби невидимі руки відгортали якесь примарне запинало. Та його супутники не промовили ні слова.

Нарешті Сем не витримав.

— Ґолуме, що це таке — ці вогники? — пошепки запитав він. — Вони довкола нас. Це пастка? Хто вони такі?

Ґолум глянув угору. Попереду була темна вода, й він повз по землі, вишукуючи дорогу.

— Так, вони довкола, — прошепотів він. — Вогники-блукальці. Свічки мерців, так-так. Не звертай уваги! Не дивися! Не женися за ними! А де ж хазяїн?

Сем озирнувся і побачив, що Фродо знову відстав. Його не було видно. Сем ступив кілька кроків назад у темряву, не наважуючись далеко заходити чи гукати голосніше, ніж хрипким шепотом. Раптом він наштовхнувся на Фродо, який стояв замислений і дивився на бліді вогники. З його опущених рук скапували вода та бруд.

— Пане Фродо, ходімо! — погукав Сем. — Не дивіться на них! Ґолум радить не дивитися. Ходімо за ним і якомога швидше вибираймося з цього клятого місця — якщо зможемо!

— Гаразд, — відповів Фродо, мовби прокидаючись. — Іду. Вертайся!

Поспішаючи назад до Ґолума, Сем спіткнувся об якийсь старий корінь чи купину. Він упав і руками занурився в липку твань, так що обличчя опинилося над самою чорною ковбанею. Щось тихо засичало, піднявся огидний сморід, вогники заблимали і затанцювали. На мить вода здалася йому вікном із брудним склом, у яке він вдивляється. Висмикнувши руки з твані, він підхопився, нажахано скрикнувши:

— Під водою мерці, мертві обличчя. Мертві обличчя!

Ґолум розсміявся:

— Мертві Болота, так-так: отак вони називаються! Не можна зазирати у воду, коли горять свічки.

— Хто це? Що це таке? — питав Сем, тремтячи і обертаючись до Фродо.

— Не знаю, — відповів Фродо мов уві сні. — Та я теж їх бачив. У ковбанях, коли запалали свічки. Вони в кожному озерці, бліді обличчя, глибоко-глибоко під темною водою. Я бачив: обличчя похмурі та злі, шляхетні й сумні. Багато величних і прекрасних, і водорості у сріблястому волоссі. Та всі гниють, усі мертві, всі зотліли. І сяють лютим світлом. — Фродо затулив обличчя долонями. — Не знаю, хто вони такі, та мені здалося, що то були і люди,