Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Відкинувши листок, він відламав шматок лембасу і поклав до рота. Тоді сплюнув і зайшовся кашлем.

— Тьху! Гидота! — прохрипів він. — Хочуть задушити бідного Смеаґола. Бруд і попіл, він того не їстиме. Мусить голодувати. Але Смеаґол не сердиться. Хороші гобіти! Смеаґол присягнув. Він буде голодувати. Не буде їсти гобітську їжу. Бідний, голодний Смеаґол!

— Шкода, — мовив Фродо, — та боюся, нічим не можу допомогти. Якби ти спробував — ця їжа пішла би тобі на користь. Але ти, мабуть, і спробувати не можеш.

Гобіти мовчки зжували свій лембас. Семові лембас уже давно так не смакував: поведінка Ґолума знову привернула його увагу до смакових якостей. Ґолум голодними очима, мов пес біля обіднього столу, проводжав кожен шматок, який вони клали до рота. Лише коли гобіти поїли і стали вкладатися спати, він повірив, що від нього не приховали ніяких смаколиків. Тоді відійшов і сів осторонь, пхикаючи собі під ніс.

— Послухайте! — шепнув Сем, не дуже турбуючись, чує Ґолум чи ні. — Нам треба трохи поспати; тільки не двом відразу, не вірю тому голодному злодієві, хоч що він обіцяє. Смеаґол чи Ґолум — звички так швидко не змінюються. Ви йдіть спати, пане Фродо, а я вас розбуджу, коли в мене почнуть злипатись очі. Спатимемо по черзі, як раніше, поки він не зв'язаний.

— Мабуть, ти правий, Семе, — відповів Фродо, не знижуючи голосу. — Щось у ньому таки змінилося, та що і наскільки глибоко — не знаю. Хоча, гадаю, боятися нічого. Але вартуй, якщо хочеш. Дай мені поспати дві години, а потім розбуди.

Фродо так утомився, що голова його схилилася на груди й він заснув, ледве промовивши останні слова. Здавалося, Ґолум також перестав боятися. Він згорнувся клубочком і невдовзі цілком безжурно заснув. Його дихання зі свистом виривалося крізь стиснуті зуби, й лежав він каменем. За якийсь час, відчуваючи, що його може заколисати дихання двох супутників, Сем підвівся і торкнув Ґолума ногою. Долоні того смикнулися, та сам він не ворухнувся. Сем нахилився і шепнув йому просто у вухо: «Ссмачна рибка!» — та Ґолум ніяк не зреагував. Сем почухав потилицю.

— Схоже, спить, — пробурмотів він. — Був би я такий, як Ґолум, він би ніколи не прокинувся!

Намагаючись не думати про меч і мотузку, він пішов і присів біля господаря.

Коли прокинувся, небо було тьмяне, не світліше, а навпаки темніше, ніж перед їхнім сніданком. Сем скочив на ноги. Відчувши бадьорість і голод, він раптом усвідомив, що проспав увесь день, щонайменше дев'ять годин. Фродо міцно спав, простягнувшись на весь зріст. Ґолума не було видно ніде. Відразу на думку Семові спала безліч докорів із великого словесного запасу його Дідуся; та потім він подумав, що його господар правий: поки що не було чого стерегтися. Так чи інак, а їх не задушили.

— Ото нещастячко! — сказав він мало не з жалем. — Куди ж воно поділося?

— Тут я, тут! — відповів голос згори.

Сем підняв очі й побачив на тлі вечірнього неба велику голову та вуха Ґолума.

— Гей! Ти що робиш? — крикнув Сем: тільки-но він побачив цю фігурку, його підозри повернулися.

— Смеаґол голодний, — сказав Ґолум. — Незабаром повернеться.

— Негайно злазь! — закричав Сем. — Гей, вертайся!

Та Ґолум уже зник. Фродо прокинувся від Семового крику й сів, протираючи очі.

— Привіт! — сказав він. — Щось трапилося? Котра година?

— Не знаю, — відповів Сем. — Сонце вже зайшло. А він утік. Каже, голодний.

— Не хвилюйся! — заспокоїв його Фродо. — Нічого не поробиш. Він повернеться, от побачиш. Присяга на деякий час його зв'язала. Та й не розлучиться він зі своїм Скарбом.

Фродо не збентежило те, що стільки годин вони проспали поруч із Ґолумом, дуже голодним і незв'язаним Ґолумом.

— І не згадуй ніяких Дідусевих лайок, — порадив він. — Ти втомився, а потім усе вийшло на краще: ми обоє добре відпочили. Попереду важка дорога, найважча дорога.

— Про харчі думаю, — сказав Сем. — Скільки в нас піде часу на завершення справи? А потім що робити? Ці коржики прекрасно підживлюють, але ними якось не наїдаєшся, так би мовити: принаймні я так відчуваю, хай не ображаються їхні пекарі. Та все мусимо їх їсти, хоч потроху, але щодня, а вони не ростуть. Гадаю, вистачить нам тижнів на три, і то, зауважте, якщо підтягнемо пояски. Дотепер ми тринькали припаси.

— Не знаю, скільки часу піде на те, щоби… дійти до кінця, — сказав Фродо. — Ми страшенно затримались у горах. Але, Семе Правоноже, мій дорогий гобіте, — направду, Семе, найдорожчий гобіте, мій друже, — не варто турбуватися, що буде потім. Кажеш: завершити справу — а хіба в нас є на це надія? А якщо і так, то хтозна, що буде потім? Перстень летить у Вогонь, а ми поруч — уявляєш? Ти вважаєш, Семе, що після цього нам буде потрібен хліб? Гадаю, що ні. Дотягнути до Фатум-гори — це все, що ми зможемо. І я вже чую, що це понад мої сили.

Сем мовчки кивнув. Схиливши голову, він узяв свого господаря за руку; не поцілував її, та на долоню Фродо впало кілька сльозин. Тоді відвернувся, втер ніс рукавом, підвівся, відійшов, намагаючись безтурботно насвистувати, і через силу запитав:

— Де ж ця пропаща істота?

Невдовзі Ґолум повернувся, та підкрався так тихо, що вони помітили його, коли той уже стояв перед ними. Його пальці та лице були вимащені чорною багнюкою. Він щось дожовував, пускаючи слину. Що саме він жував, вони не питали і знати не хотіли.

«Якогось хробака, жука або ще щось слизьке випорпав, — подумав Сем. — Бр-р! Гидота; нещастячко!»

Ґолум не сказав нічого, поки не напився і не вмився в потічку. Тоді підійшов, облизуючись:

— Тепер уже краще. Ми відпочили? Можемо йти? Хороші гобіти солодко спали. Тепер довіряють Смеаґолові? Дуже, дуже добре.

Далі було все те саме. Канава ставала дедалі мілкішою і йшла пологіше. Дно було вже не таке кам'янисте, як раніше, а схили поволі опустилися до рівня звичайних берегів. Канава почала зміїтися. Ніч підходила до кінця, та хмари заступили місяць і зорі, й день заявляв про себе лише сірим світлом, яке поволі розливалося.

Прохолодного світанку вони підійшли до гирла річки. Берегами її стали порослі мохом купини. На останньому порозі щербатого каменю потік, булькаючи, впадав у буре болото і там зникав. Сухий очерет хитався і шелестів, хоча вітру не було.

Обабіч і попереду, на півдні та сході, в мутному напівсвітлі розкинулися просторі болота і трясовини. У темних ковбанях булькало, вгору