Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Геть від мене! — наказав Фродо. — Тепер клянися!

— Клянемось, та-ак, клянемось! — сказав Ґолум. — Буду служити хазяїнові мого Скарбу. Хазяїн хороший, Смеаґол хороший, ґолум, ґолум.

Раптом він заплакав і знову почав хапатися за щиколотку.

— Зніми мотузку, Семе! — звелів Фродо.

Сем неохоче підкорився. Ґолум відразу підхопився і почав стрибати довкола гобітів, мов покараний песик, якого погладив господар. Цієї миті щось у ньому змінилося. Він менше сичав і скавулів, і говорив, звертаючись уже до гобітів, а не до свого «дорогесенького». Він зіщулювався і здригався, коли вони наближалися до нього чи робили різкі рухи, і намагався не торкатися їхніх ельфійських плащів; але був приязний і навіть запопадливо намагався сподобатися. Він заходився реготати й підстрибувати при кожному жарті і навіть при кожному лагідному слові Фродо, а коли Фродо докоряв йому, то плакав. Сем узагалі розмовляв із ним мало. Він іще більше підозрював Ґолума, і цей новий, цей Смеаґол, подобався йому ще менше, ніж старий.

— Ну, Ґолуме, чи як там тебе, — сказав Сем, — рухайся! Місяць сховався, ніч минає. Час у дорогу!

— Так-так, — закивав Ґолум, стрибаючи довкола. — Ходімо, ходімо! Є тільки один прохід між південними та північними болотами. Я знайшов його, я сам. Орки туди не ходять, орки не знають дороги. Орки не ходять болотами, обходять болота навкруги. Вам пощастило, що ви прийшли сюди. Пощастило, що зустріли Смеаґола, так. Ідіть за Смеаґолом!

Він ступив кілька кроків уперед і озирнувся, як собака, що проситься погуляти.

— Зачекай, Ґолуме! — крикнув Сем. — Не відбігай задалеко! Я піду за тобою, а моя мотузка буде завжди напоготові.

— Ні, ні! — мовив Ґолум. — Смеаґол пообіцяв.

Вирушили глибокої ночі, при світлі яскравих зірок. Ґолум повів їх назад на північ, звідки вони прийшли; потім завернув навскіс праворуч від крутосхилу Емін-Муїлу і попровадив кам'янистими схилами додолу до широченних трясовин унизу. Швидко та безшумно танули вони в темряві. Над пустелею до самих воріт Мордору простягалася чорна тиша.

II. Через трясовину

Ґолум рухався швидко, витягав шию та голову, часом пересувався не тільки з допомогою ніг, а і рук. Фродо та Семові було нелегко встигати за ним; але здавалося, що він уже не думав про втечу, і якщо вони відставали, то зупинявся і чекав. За якийсь час знову вийшли до вже знайомої вузької канави, та вже набагато далі від гір.

— Тут! — крикнув Ґолум. — Отут можна зійти. Зараз підемо туди, аж он туди. — Він вказав на південний схід у бік боліт. Звідти бив сморід, важкий і огидний навіть у прохолодному нічному повітрі.

Ґолум покрутився біля краю канави і нарешті гукнув гобітів.

— Отут! Тут можемо зійти. Смеаґол уже колись ходив сюдою. Ходив сюдою, ховався від орків.

Він рушив перший, а слідом за ним у пітьму опустилися гобіти. Йти було не важко, бо розколина в цьому місці мала десь п'ятнадцять футів глибини та десять ширини. По дну текла вода: насправді це було русло однієї з численних річок, які стікають із гір і живлять застояні ставки та драговини. Ґолум повернув праворуч, на південь, і почалапав мілким кам'янистим потоком. Здавалося, йому була страшенно приємна вогкість, він хихотів, інколи навіть щось кумкав, мовби пісеньку.

Кусає нас,

гризе весь час

тверда земля.

І кості скель —

камінна дрель —

тріщать здаля.

Ставок, потік —

оце для втіх

ногам і нам!

І хочем ми…

— Ха-ха! А чого ж ми хочемо? — сказав він, скосивши погляд на гобітів. — Зараз скажемо! — буркнув він. — Колись він її відгадав, Торбин відгадав.

Очі його зблиснули, і цей спалах у темряві здався Семові не надто приємним.

Холодна, як смерть;

жива на чверть;

хоч не спрагла, п'є невпинно;

в обладунках, та не гримне.

Земля — пута,

острів плута

із горою;

для котрої

фонтан — повітря.

Гладка, привітна!

Її б зустріть!

Ми хочем лиш

цей ласий книш

спіймати в сіть!

Ці слова ще більше загострили у свідомості Сема проблему, яка непокоїла його, відколи стало зрозуміло, що його господар зібрався взяти Ґолума за провідника, — проблему харчів. Фродо, звісно, про це не подумав, але Ґолум — обов'язково. І справді, як харчувався Ґолум у всіх його самітних блуканнях? «Не ситно, — міркував Сем. — Виглядає доволі замореним. Як не буде риби, то не вередуватиме — скуштує і гобіта, присягаюся: схопить нас, коли позасинаємо. Ні, не схопить — лише не Сема Правонога».

Темною звивистою канавою вони брели довго, чи так здавалось утомленим Фродо та Семові. Розколина повернула на схід і чимдалі ставала все ширшою та мілкішою. Нарешті небо почало сіріти. Ґолум ніяк не виказував утоми, але тепер глянув угору і зупинився.

— День уже близько, — шепнув він, так ніби той День міг підслухати і напасти на нього. — Смеаґол залишиться тут: я залишуся тут, і Жовте Лице мене не помітить.

— А от ми раділи би Сонцю, — сказав Фродо, — та мусимо зупинитися: зараз ми надто втомлені й далі не підемо.

— Зовсім не мудро радіти Жовтому Лицю, — буркнув Ґолум. — Воно вас викаже. Хороші, розумні гобіти залишаться зі Смеаґолом. Довкола орки та потвори. Вони бачать далеко. Ховайтеся разом зі мною!

І всі троє вмостилися на відпочинок біля підніжжя скелястої стіни. Скеля була не вища за зріст людини, а під нею лежали пласкі сухі камені; попід другим схилом протікав струмок. Фродо та Сем усілися на широкі брили. Ґолум хлюпався і копошився в потоці.

— Треба перекусити, — сказав Фродо. — Ти голодний, Смеаґоле? Харчів у нас дуже мало, та можемо з тобою поділитися.

При слові «голодний» зеленкуваті іскри спалахнули у білявих очах Ґолума, які ніби ще більше висунулися з його худого блідого обличчя. На якийсь час він повернувся до колишньої манери говорити:

— Ми голодні, сстрашшенно голодні, сстрашшенно, дорогессенький. А шчо вони будуть їссти? Ссмачненьку рибку?

Він облизав безкровні губи, виставивши гострі жовті зуби.

— Ні, риби в нас немає, — відповів Фродо. — Тільки оце, — і показав шматочок лембасу, — і вода, якщо цю воду можна пити.

— Можна, можна, вода хороша, — підтвердив Ґолум. — Пийте, пийте, поки є що! Але що це в них таке, дорогессенький? Хрусстке? Ссмачненьке?

Фродо відламав і подав йому на листку шматок хлібця. Ґолум понюхав листок, і обличчя його зсудомило від люті й відрази:

— Смеаґол знає цей запах! Листя з країни ельфів, фу! Смердить. Він лазив по тих деревах, а потім