Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— То чого ж він лізе саме сюди?
— Тихенько, Семе! — сказав Фродо. — Може, він нас занюхав. І слух у нього гострий, як в ельфів. Думаю, він щось почув: мабуть, наші голоси. Коли ми спускалися, то зчинили багато галасу; та ще і хвилю тому говорили заголосно.
— Ну, і набриднув же він мені, — сказав Сем. — Надто часто потрапляв мені на очі, я з ним зараз поговорю. Цього разу ми його не випустимо.
Насунувши на обличчя сірий каптур, Сем крадькома підібрався до скелі.
— Обережно! — прошепотів Фродо, йдучи слідом. — Не злякай його! Він набагато небезпечніший, аніж здається.
Чорна повзуча тінь здолала вже три чверті шляху і була десь за п'ятдесят футів над підніжжям. Гобіти спостерігали, завмерши, мов камінці, в затінку великого валуна. Здавалося, що Ґолум підповз до складного місця, а може, його щось збентежило. Вони чули його посапування і різкі подихи зі свистом, що звучав, мов лайка. Він підвів голову, і гобітам здалося, що вони почули, як він сплюнув. Тоді знову поповз. Тепер уже було чути його скрипучий і свистячий голос.
— Шша, ссе! Тихше, мій дорогессенький! Тихше, не квапсся. Не зламай ссобі шшиї, не треба, дорогессенький! Ні, дорогессенький… ґолум! — Він знову підвів голову, зиркнув на місяць і швидко замружився. — Ненавидимо, — просичав він. — Сстрашне, страшне ссвітло… ссе… шшпигує за нами, дорогессенький… ссліпить нам очі. — Він опустився нижче, і його сичання стало різкішим і виразнішим. — Де він, де він — Дорогессенький, мій Дорогессенький? Цеє нашше, нашше, ми його хоччемо. Ззлодії, ззлодії, пасекудні ззлодюжки. Де вони ссховалиссь ізз моїм Дорогессеньким? Шчоби їх сскрутило! Ненавидимо.
— Схоже, він не знає, де ми, правда? — прошепотів Сем. — І що таке його «Дорогесенький»? Невже він має на увазі…
— Шшш! — видихнув Фродо. — Він уже близько, може почути навіть шепіт.
Ґолум справді раптом завмер і закрутив величезною головою на кістлявій шиї, прислухаючись із напіврозплющеними блідими очима. Сем стримався, хоча пальці його сіпалися. Його очі, наповнені люттю й відразою, зосередилися на цьому жалюгідному створінні, що з бурмотінням і сичанням поповзло далі.
Нарешті Ґолум завис уже просто над їхніми головами, за якийсь десяток футів над землею. У цьому місці стіна вгиналась усередину, і навіть Ґолум не мав за що вчепитися. Він наче спробував обернутись і поповзти ногами вперед, але раптом із пронизливим вереском зірвався і полетів донизу, згортаючись клубком, як павук, коли перервуть його павутину.
Сем блискавкою вилетів зі сховку і двома стрибками перетнув відстань до підніжжя скелі. Не встиг Ґолум підвестися, як він уже плигнув йому на спину. Та навіть заскочений зненацька відразу після падіння Ґолум виявився небезпечнішим, аніж передбачав Сем. Довгі ноги та руки тут же обплели Сема, затиснули м'якою, та жахливо міцною хваткою і чавили його поволі, мов спрут; липкі пальці намацували шию, гострі зуби вп'ялись у плече. Сем міг лише буцати істоту в лице своєю круглою твердою головою. Ґолум сичав і плювався, але не відпускав.
Кепсько довелося би Семові, якби він був сам. Але Фродо вискочив уперед, вихопивши з піхов Жало. Лівою рукою він схопив Ґолума за рідке волосся і повернув його голову, витягнувши довгу шию Ґолума так, що білясті злі очі вп'ялись у небо.
— Відпусти його, Ґолуме! — сказав Фродо. — Це — Жало. Ти вже одного разу його бачив. Пусти, бо тепер відчуєш Жало на собі. Я переріжу тобі горло.
Ґолум відпустив Сема і зм'якнув, ніби мокра ганчірка. Сем підвівся, обмацуючи плече. Його очі палали люттю, але помститися він не зміг: жалюгідний ворог корчився на камінні і скиглив:
— Не бий насс! Не дозволяй насс бити, дорогессенький! Вони не поб'ють насс, гарнессенькі гобіти? Ми не ззробили ніччого ззлого, а вони — сстриб на насс, мов коти на бідну мишшку, сстрибнули, дорогессенький. А ми такі ссамотні, ґолум. Ми будемо хорошші, ззовссім хорошші, якшчо гобіти будуть до насс хорошші, хорошші…
— Ну, і що робити з цим? — запитав Сем. — Думаю, зв'язати, щоби не лазило більше за нами.
— Але для нас це смерть, смерть, — скиглив Ґолум. — Злі, мізерні гобіти! Зв'язати і лишити нас на холоднім камінні, ґолум, ґолум.
Сльози булькали в нього у горлі.
— Ні, — мовив Фродо. — Якщо вбивати — то треба вже. Та цього робити не можна, не зараз. О бідолаха! Він нам нічого поганого не заподіяв.
— Та невже! — обурився Сем, потираючи плече. — Ну, але ж хотів і зараз хоче, б'юсь об заклад. Задушити нас уві сні — ось чого він прагне.
— Мабуть, ти правий, — сказав Фродо. — Та річ не в тому, що він хоче.
Він на мить задумався. Ґолум притих і перестав скиглити. Сем стояв над ним насупившись.
А Фродо здалося, що він почув голоси з минулого, виразні, хоч і віддалені:
«— Який жаль, що Більбо не заколов це огидне створіння, коли мав нагоду!
— Жаль? Саме Жаль і стримав його руку. Жаль і Милосердя: не вбивати без потреби.
— Я не маю до Ґолума ніякого жалю. Він заслуговує смерті.
— Заслуговує! Згоден, що так. Багато хто з живих заслуговує смерті. А дехто з мертвих — життя. Ти можеш повернути їм життя? Тоді не поспішай засуджувати на смерть. Бо навіть наймудріші не можуть передбачити всього.»
— Гаразд, — промовив він уголос, опускаючи меча. — Я все ще боюся. Та, як бачиш, не зачеплю цієї істоти. Тепер, коли я побачив Ґолума, мені стало його шкода.
Сем утупився у свого господаря, котрий мовби розмовляв із кимось відсутнім. Ґолум підвів голову і заскавулів:
— Та-ак, ми бідолашні, дорогесенький. Нещасні, нещасні! Гобіти нас не зачеплять, хороші гобіти!
— Не зачепимо, — мовив Фродо. — Але і не відпустимо. У тобі, Ґолуме, повно люті й підлості. Підеш із нами, а ми за тобою приглянемо. Та мусиш нам допомогти. Послуга за послугу!
— Так, так, розплачусь, — сказав Ґолум, сідаючи. — Хороші гобіти! Ми підемо з ними. Знайдемо в пітьмі безпечні стежки, так, знайдем. Але куди ж вони йдуть цими холодними місцями, хотілось би знати, куди?
Він глянув на гобітів, і в його білястих примружених очах промайнула хитра іскорка.
Сем насупився і прикусив губу, та, здається, помітив у настрої господаря щось дивне і зрозумів, що переконувати його даремно. Та Сема все одно здивувала відповідь Фродо.
Фродо подивився Ґолумові просто в очі, які тут
