Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Ну, ось ми і попрощалися з Емін-Муїлом! — вигукнув Фродо. — Цікаво, що ж далі? Хтозна, чи не забракне нам невдовзі твердого надійного ґрунту під ногами.
Однак Сем ніяк не відреагував: він дивився вгору.
— Дурні! — вигукнув він. — Йолопи! Моя люба мотузочка! Вона прив'язана до пенька, а ми тут, унизу. Кращої драбинки для цього підлого Ґолума не придумаєш. Ще варто залишити дороговказ, аби знав, куди ми пішли! Я так і думав, що все видавалося занадто легко.
— Якщо винайдеш спосіб, як одночасно спуститися по мотузці й забрати її зі собою, то можеш віддати мені звання дурня, чи як там тебе називав твій Дідусь. Вилізь назад, відв'яжи і стрибай униз, якщо хочеш!
Сем почухав потилицю.
— Прошу пробачення, та я нічого не можу придумати. Але і залишати її не хочеться — це правда. — Він погладив кінець мотузки і легенько смикнув. — Шкода розлучатися з нею, адже вона з ельфійського краю. Може, сама Ґаладріель її сплела. Ґаладріель, — пробурмотів він, сумовито похиливши голову.
Він подивився вгору і смикнув мотузку, мов на прощання, але та, на превеликий подив обох гобітів, зісковзнула з обриву. Сем повалився горілиць, а довгі сірі кільця згорнулись у нього на грудях. Фродо засміявся:
— Хто в'язав вузли? Добре, що хоч протрималися рівно стільки, скільки було треба. Подумати лише — я довірив тобі своє життя!
Сем не сміявся.
— Можливо, я не мастак лазити по скелях, пане Фродо, — образився він, — але на мотузках і вузлах я трохи знаюся. Це, як кажуть, сімейне. Мій дід, а за ним мій дядько Енді, старший брат мого Дідуся, багато років був линварем. І я зав'язав добрий вузол, не гірше за будь-кого зі Ширу.
— Значить, мотузка десь перетерлась об камінь.
— Закладаюся, що ні! — ще більше образився Сем. Він уважно роздивився її кінець. — Не перетерлася, таки ні. Анітрішки!
— Тоді залишається вузол.
Сем похитав головою і промовчав. Він обмацав усю мотузку від кінчика до кінчика.
— Говоріть, що хочете, пане Фродо, — мовив він нарешті, — а я думаю, що вона сама повернулася, коли я покликав.
Він змотав її і з ніжністю спакував у свій мішок.
— Вона повернулася, — погодився Фродо, — і це найголовніше.
— А зараз нам треба подумати, що робити далі. Незабаром ніч. Дивися, які гарні зірки, а який місяць!
— На душі стає радісно, правда? — мовив Сем, глянувши на небо.
— Якісь вони… ельфійські. І місяць росте. У цих хмарах його днів два-три не було видно. Уже навіть проливає світло.
— Так, але до повні ще кілька днів. Гадаю, не варто йти через болото при світлі півмісяця.
З настанням сутінків вони продовжили подорож. За якийсь час Сем обернувся й окинув оком пройдений шлях. Місце спуску тепер здавалося чорною подряпиною на сірій скелі.
— Добре, що мотузку забрали, — сказав він. — Тепер нехай цей розбійник розв'язує головоломку. Нехай почалапає своїми лаписьками по цих уступах!
Від підніжжя скелі пішли пустищем, вибираючи дорогу між завалами каміння, вологого та слизького після зливи. Місцевість усе ще йшла круто вниз. Не встигли далеко відійти, як шлях раптом перетнула канава, що чорно зяяла під ногами. Вона була доволі вузька, та все ж заширока, щоби стрибати через неї в сутінках. Гобітам здалося, що на дні дзюрчала вода. Ліворуч канава завертала на північ, знову до гір, тож у тому напрямку було не пройти, принаймні затемна.
— На мою думку, нам варто піти вздовж хребта на південь, — запропонував Сем. — Може, знайдемо якийсь затишний куточок або навіть печеру.
— Гаразд, — відповів Фродо. — Я втомився й уже не можу пробиратися серед цього каміння — хоч і не хочу зволікати. Стелилася би перед нами рівна стежка, то я би йшов, поки ноги не повідбивав би.
Уздовж нерівного підніжжя Емін-Муїлу йти було нелегше. Ані прихистку, ні западини Сем так і не знайшов — самі лише голі кам'янисті схили попід скелею, що ставала все вищою та стрімкішою. Нарешті, геть знесилені, гобіти просто попадали на землю біля валуна, що лежав неподалік від урвища. Там вони трохи посиділи, зажурено притулившись один до одного в холодній кам'янистій ночі й марно намагаючись побороти сон. У чистому небі високо піднявся місяць. Його слабке біле сяйво висвітило поверхні скель і залило холодні насуплені стіни урвища, і широка невиразна темрява перетворилася на блідо-сіру пелену, покреслену чорними тінями.
— Знаєш, Семе, — сказав Фродо, підводячись і щільніше загортаючись у плащ, — візьми мою ковдру і трохи поспи. Я піду прогуляюся, повартую. — Раптом він напружився і, нахилившись, ухопив Сема за рукав. — Що це? — прошепотів він. — Глянь он туди, на скелю.
Сем подивився і зі свистом вдихнув крізь зуби повітря.
— Сссс! Ось що це таке. Це той Ґолум! От зміюка! А я ж було думав, ми запаморочили йому голову нашим спуском по скелі! А ти глянь на нього! Повзе, мов павучисько по стіні.
По стіні урвища, прямовисній і зовсім гладкій у блідому сяйві місяця, рухалася, розчепіривши тоненькі кінцівки, дрібна чорна істота. Мабуть, її спритні пальці намацували такі щілини та виступи, яких жодному гобітові не помітити, але виглядало, ніби вона просто крадеться скелею вниз на липких лапах, мов якась величезна хижа комаха. Істота повзла головою донизу, наче винюхуючи дорогу. Час від часу поволі підводила голову, повертаючи її назад на довгій худій шиї, і тоді гобіти бачили два бліді мерехтливі вогники — очі, які зиркали на місяць і знову швидко зникали під повіками.
— Думаєте, він бачить нас? — запитав Сем.
