Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Може, і дивна, — сказав Леґолас, — але доки Ґімлі живий, я не прийду до Фанґорну сам. Його сокира не для дерев, а для орківських ший. О Фанґорне, володаре лісу. Сорок дві голови відрубав він у битві.

— Ого-го! — здивувався Фанґорн. — Це вже краще! Ну-ну, що буде, те буде; не маємо потреби квапитись. Але зараз нам час прощатися. День добігає кінця, а Ґандалф каже, що вам треба виїхати ще завидна, та і правитель Марки поспішає додому.

— Так, треба їхати, і негайно, — підтвердив Ґандалф. — Боюся, мені доведеться забрати в тебе воротарів. Але ти чудово обійдешся і без них.

— Якось обійдуся, — зітхнув Древлен. — Але мені їх бракуватиме. Ми так швидко заприятелювали, що я, здається, навіть став квапливим, — мабуть, впадаю в юність. Щоправда, це вперше за багато-багато років я зустрів під Сонцем чи Місяцем тих, кого не бачив раніше. Про них я не забуду. Я вніс їхні імена до Довгого Реєстру. Енти їх пам'ятатимуть.

Енти, давні, як ті гори,

Важкоступи водопийні;

І голодний, як мисливці,

Гобітів-дітей народик.

І вони будуть нашими друзями, доки молоді листочки з'являтимуться на деревах. Щасливої вам дороги! А якщо в любому вам краї, у Ширі, почуєте щось новеньке, дайте нам знати! Ви розумієте, що я маю на увазі: якщо почуєте про наших дружин. А якщо зможете — самі приїжджайте.

— Обов'язково! — разом відповіли Мері та Піпін і поспіхом відвернулися.

Древлен мовчки подивився на них і задумливо похитав головою. А тоді звернувся до Ґандалфа:

— Отже, Саруман не піде звідси? Я і не сподівався на це. Серце його трухляве, мов у чорного гуорна. Однак якби мене перемогли і порубали всі мої дерева, я би також не виходив, поки мав би хоч якусь чорну шпарину, де заховатися.

— Так, — згодився Ґандалф. — Але ти не мав наміру засадити весь світ своїми деревами і задушити всі інші живі створіння. А Саруман залишається, щоби плекати свою ненависть і плести для нас павутиння. У нього Ключ від Ортханка, і тому не можна випустити.

— Певно, що ні! Енти про це подбають, — пообіцяв Древлен. — Без мого дозволу він не ступить за поріг ані на крок. Енти будуть його стерегти.

— Добре! — сказав Ґандалф. — На це я і сподівався. Тепер можу спокійно взятися до інших справ. Але будьте обережні. Вода вже зійшла. Боюся, самої лише варти довкола вежі буде замало. Не сумніваюся, що з Ортханка глибоко попід землею ведуть ходи і що Саруман сподівається непомітно втекти через них. Якщо ви зважитеся на цю роботу, то прошу вас: залийте Ізенґард знову і перетворіть його на стояче озеро, доки не знайдете всіх виходів. Якщо всі підземелля будуть залиті, а виходи завалені, тоді Саруман змушений буде сидіти нагорі і зможе тільки визирати з вікон.

— Залиш це для ентів! — сказав Древлен. — Ми дослідимо долину від голови до п'ят, зазирнемо під кожний камінець. Сюди повернуться дерева, старі дерева, дикі дерева. І ми назвемо цей ліс Вартовим Лісом. Тоді тут навіть білка не проскочить без нашого відома. Залиш це для ентів! І поки не мине сім разів по стільки літ, скільки він мучив нас, ми не втомимося його стерегти.

XI. Палантир

Сонце вже сідало за пологий відріг на заході, коли Ґандалф із його товаришами і Теоден із вершниками вирушили з Ізен-ґарда. Ґандалф посадив у себе за спиною Мері, Араґорн — Піпіна. Два дружинники Теодена виїхали вперед і швидко зникли з очей. Усі інші не поспішали. Енти застигли біля воріт урочистим мовчазним строєм, попіднімавши догори довгі руки. Проїхали якийсь відрізок звивистої дороги, і Мері та Піпін озирнулися. Сонце все ще сяяло в небі, та довгі тіні залягли над Ізенґардом: сірі руїни пірнали в пітьму. Древлен тепер стояв осторонь, нагадуючи здалека стовбур старого дерева: гобіти пригадали їхню першу зустріч на сонячному карнизі ген на узліссі Фанґорну.

Під'їхали до стовпа з Білою Рукою. Стовп усе ще стояв, а витесана рука була скинута і роздроблена на друзки. Якраз посеред дороги лежав довгий палець, що білів у сутінках, а його червоний ніготь потемнів до чорного.

— Енти не забули жодної дрібниці, — зазначив Ґандалф.

Поїхали далі, а в долині тим часом вечоріло.

— Ми що, будемо їхати всю ніч, Ґандалфе? — спитав Мері через деякий час. — Не знаю, як тобі подобається дрібна потолоч, що мотиляється в тебе на хвості, але власне ця потолоч потомилась і хотіла б уже не мотилятись, а лягти спати.

— Ти чув усе чи тільки це? — спитав Ґандалф. — Не край собі серця! Подякуй, що Саруман лише це і сказав. Але він поклав на вас око. Якщо це заспокоїть твою зранену гордість, то знай, що зараз він думає про тебе з Піпіном більше, ніж про всіх нас. Хто ви; як і чому прийшли до Ізенґарда; що вам відомо; чи були в полоні, а якщо так — то як урятувалися, коли всі орки загинули, — ось такими загадками стурбований великий розум Сарумана. Його насмішка, Меріадоку, — це похвала, якщо його увага робить тобі честь.

— Дякую! — сказав Мері. — Та для мене більша честь — мотилятись у тебе на хвості, Ґандалфе. Так хоча би маю нагоду вдруге поставити запитання. Ми будемо їхати всю ніч?

Ґандалф розсміявся.

— Ну і невідчепний цей гобіт! Усім чарівникам треба мати при собі одного, а то й кількох гобітів — вони навчать не кидатися словами.

Прошу вибачення. Та насправді я подумав навіть про такі дрібниці. Ми спокійно проїдемо ще кілька годин аж до виходу з долини. Швидше рухатимемось уже завтра.

Спершу ми хотіли повертатися з Ізенґарда навпростець рівнинами до двору короля в Едорасі — кількаденна відстань. Але, обміркувавши все, вирішили змінити план. До Гельмового Яру ми послали гінців попередити, що завтра повертається король. Звідти гірськими стежками з великим загоном він піде до Гірського Скиту. Віднині не варто без нагальної потреби виходити на відкриту місцевість більш як двом-трьом чоловікам нараз, ані вдень, ані вночі.

— З тобою завжди так: або нічого, або відразу все! — пробурчав Мері. — Я ж питав лише про сьогоднішню ночівлю. Де і що таке Гельмів Яр, і що це все означає? Я нічого не знаю про цей край.

— А варто було би дещо дізнатися, якщо хочеш зрозуміти, що тут відбувається. Та не зараз і не від мене: маю обмізкувати надто багато невідкладних справ.

— Гаразд, то я візьмуся