Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Візьми його, витязю, — сказав він, — як запоруку інших скарбів, які будуть тобі повернені. Та дозволь дати тобі пораду: не користуйся ним — поки що! Будь обачний!
— А коли ж це я був квапливий чи необачний — той, хто чекав і готувався стільки довгих років?
— Поки що — ні. Тож не спіткнися наприкінці дороги, — сказав Ґандалф. — Найголовніше — бережи цю річ у таємниці. Ти й усі, хто тут стоїть! І перш за все гобіт, Піпін, не повинен знати, в кого вона зберігається. Його знову може потягнути до кулі. Бо — на жаль! — він брав її до рук і зазирав у неї, а цього не мало статися. Йому не можна було торкатися її в Ізенґарді, і я мав підбігти швидше за нього. Та я був зайнятий Саруманом і не відразу збагнув, що то за камінь. Тоді я втомився, і коли приліг усе обдумати, то заснув. Але тепер я знаю все!
— Так, сумнівів немає, — сказав Араґорн. — Нарешті ми знаємо, який зв'язок був між Ізенґардом і Мордором і як він підтримувався. Багато чого з'ясувалось.
— У наших ворогів є дивна сила і водночас дивні слабкості! — вигукнув Теоден. — Утім, старе прислів'я каже: зла воля часто зло руйнує.
— Так буває часто, — погодився Ґандалф. — Але цього разу нам дивовижно пощастило. Можливо, цей гобіт урятував мене від серйозної помилки. Адже я сам збирався випробувати Камінь і з'ясувати його призначення. Якби я це зробив, то відкрився би Ворогові. А я не готовий для такого випробування і не знаю, чи матиму таку силу коли-небудь. Навіть якби я спромігся вирватися, він би мене побачив, а це — кінець… Ще не настав той час, коли про таємничість можна буде забути.
— А я гадаю, що час уже настав, — мовив Араґорн.
— Ще ні, — заперечив Ґандалф. — На нашому боці поки що короткий період невизначеності, й ми мусимо цим скористатися. Ворог, очевидно, вважав, що Камінь в Ортханку — бо де ж іще? Отож, гобіт у полоні, а Саруман примусив його дивитись у кулю, щоби помучити. Тепер у цьому темному розумі закарбувалися голос і обличчя гобіта, й Ворог застигнув в очікуванні: доки він збагне свою помилку, мине якийсь час. Цим часом ми і маємо скористатися. Ми надто довго зволікали. Треба рухатися. Я негайно виїжджаю з Переґріном Туком. Для нього це краще, ніж лежати в темряві, поки всі інші сплять.
— Я залишу при собі Еомера та десятьох вершників, — сказав король. — Рано-вранці ми вирушимо в дорогу. Решта може їхати з Араґорном.
— Як бажаєте, — сказав Ґандалф. — Але намагайтеся якомога швидше добратися до прихистку в горах, до Гельмового Яру!
Цієї миті яскраве сяйво місяця заступила велика тінь. Кілька вершників скрикнуло та пригнулося, обхопивши голови руками, мовби закриваючись від удару: сліпий страх і смертельний холод огорнули їх. Пригнувши голови, вони крадькома поглянули в небо. Величезна крилата тінь, гасячи зорі, чорною хмарою пролетіла попід місяцем, окреслила широке коло і швидше від будь-якого вітру в Середзем'ї помчала на північ.
Усі повставали й остовпіли. Ґандалф усе дивився в небо, напружений, витягнувши руки і стиснувши кулаки.
— Назґул! — вигукнув він. — Посланець Мордору. Насувається буря. Назґули перетнули Ріку! У дорогу! Не чекайте до світанку! Швидко в путь!
Він кинувся до гобітів, свистом підкликаючи Тінебора. Араґорн поспішив за ним.
— Тепер поїдеш зі мною, — сказав Ґандалф, беручи Піпіна на руки. — Тінебор покаже тобі, на що здатен.
Потім він підбіг до того місця, де спав сам. Тінебор уже чекав на нього. Закинувши на плече невеличку торбу з усіми своїми речами, чарівник скочив на коня. Араґорн подав йому в руки Піпіна, загорнутого у плащ і ковдру.
— Щасти вам! Наздоганяйте нас! — крикнув Ґандалф. — Уперед, Тінеборе!
Прекрасний кінь труснув головою. Його розвіяний хвіст мерехтів у місячному сяйві. Він рвонув із копита вперед і зник, мов північний гірський вітер.
— Гарна, тиха ніч! — сказав Мері Араґорнові. — Щастить декому. Йому не хотілося спати, але хотілося пересісти до Ґандалфа — і ось його беруть зі собою! Замість того, щоби перетворити на камінь і залишити тут як науку для нащадків.
— А якби ортханський камінь перший підняв ти, а не він, то що сталося би? — запитав Араґорн. — Не відомо, чи було би краще. А тепер ти поїдеш зі мною. Негайно. Піди збери речі й не забудь узяти те, що залишив Піпін. Хутчіш!
Тінебор мчав рівниною: його не треба було ні підганяти, ні скеровувати. Не минуло і години, як вони досягнули Ізенських Бродів і перетнули їх. Курган Вершників із його холодними списами відійшов у сутінки.
Піпінові стало краще. Він зігрівся, а в обличчя віяв приємний прохолодний вітер. Він був із Ґандалфом. Жах перед Каменем і огидною тінню поступово танув, мовби все лишилося позаду, в гірській імлі чи у страшному сні. Піпін глибоко втягнув повітря.
— А я і не знав, Ґандалфе, що ти їздиш без сідла та вуздечки, — сказав він.
— Я по-ельфійськи не їжджу, хіба тільки на Тінеборі, — мовив Ґандалф. — Але Тінебор вузди не визнає. Не ти їдеш на Тінеборі — це він вирішує, нести тебе чи ні. Та якщо вже вирішив — цього досить. Тоді це його справа — подбати, щоби ти не впав, хіба що сам скочиш у повітря.
— А як швидко він біжить! — захоплювався Піпін. — Швидко, мов вітер, але дуже плавно. А як м'яко цокають копита!
— Зараз він скаче так, що і найкращий рисак не наздожене його, — відповів Ґандалф, — але все одно для нього це не швидко. Рівнина тут трохи підіймається, і земля не така рівна, як за рікою. Та поглянь, як швидко наближаються Білі Гори під зорями! Ось там — піки Тризуба, мов чорні списи. Незабаром ми будемо на роздоріжжі й повернемо до Гельмової долини, де передучора відбулася битва.
Піпін на якийсь час притих. Він прислухався, як Ґандалф щось тихенько наспівував, бурмотів короткі римовані уривки різними мовами, а внизу пролітали милі. Нарешті чарівник перейшов до пісні, в якій гобіт розібрав слова: кілька рядків долетіли до його вух крізь шум вітру.
Гінкі королі
Тричі по три
Що привезли з заморських земель?
Сім зір крізь шторми,
Каменів сім і одне
Біле древо.
— Ти про що, Ґандалфе? — запитав Піпін.
— Згадував дещо з Пісень Знання, — відповів чарівник. — Гобіти, мабуть, їх забули, якщо взагалі знали.
— Ні, не все забули, — сказав Піпін. — І в нас багато своїх пісень, які тебе, мабуть,
