Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Він обернувся й зібрався піти з балкона.
— Сарумане, вернися! — владно покликав його Ґандалф.
На здивування всіх, Саруман повільно, мовби всупереч власній волі, обернувся, підійшов до перил і сперся на них, важко дихаючи. Обличчя його постаріло і змарніло. Пальці, мов пазури, вчепилися за товсту чорну патерицю.
— Я не дозволяв тобі піти, — суворо сказав Ґандалф. — Я не закінчив. Ти здурів, Сарумане, і тебе шкода. Ти міг би ще відвернутися від зла та безуму і принести користь. Але волієш сидіти у вежі й пережовувати рештки старих інтриг. Ну, то сиди! Але попереджаю — пізніше вийти стане важко. Хіба що чорні руки Сходу простягнуться, щоби врятувати тебе, Сарумане! — крикнув він владним і рішучим голосом. — Я вже не той Ґандалф Сірий, якого ти зрадив. Я Ґандалф Білий, який вирвався з пазурів смерті. Тепер ти не маєш власного кольору, і я усуваю тебе з ордену та Ради.
Ґандалф здійняв руку вгору і повільно промовив, холодним і виразним голосом:
— Сарумане, я ламаю твою патерицю!
Патериця в руці Сарумана з тріском розлетілася на друзки, а її навершя впало до ніг Ґандалфа.
— Геть! — наказав Ґандалф.
Саруман скрикнув, упав і відповз досередини. Тієї ж миті зверху хтось кинув щось важке і блискуче. Воно відскочило від залізних перил, де щойно стояв Саруман, і, пролетівши за волосину від голови Ґандалфа, врізалось у сходинку біля його ніг. Перила задзвеніли і прогнулися. Сходинка тріснула і розлетілася на друзки. Та кинутий предмет залишився неушкодженим і пострибав сходами вниз. То була кришталева куля, темна, але з вогнем усередині. Вона котилася до глибокої калюжі, та Піпін наздогнав і схопив її.
— Кровожерний негідник! — вигукнув Еомер. Але Ґандалф не ворухнувся.
— Ні, кидав не Саруман і, гадаю, навіть не просив про це. Кинули з верхнього вікна. Напевно, це прощальний привіт від добродія Червослова, тільки зле поцілений.
— Погано поцілив, мабуть, тому, що не міг вирішити, кого більше ненавидить: тебе чи Сарумана, — сказав Араґорн.
— Можливо, — погодився Ґандалф. — Несолодке ж буде їхнє спілкування: вони будуть гризти один одного. Та покарання справедливе. Якщо Червослов коли-небудь вийде з Ортханка живий — це буде більше, ніж він заслуговує. Гей, зачекай-но, хлопчику! Ніхто не просив тебе її хапати, — вигукнув він, різко обернувшись і помітивши, як Піпін натужно піднімається сходами, згинаючись від важкої ноші. Ґандалф поспіхом збіг назустріч гобітові, вихопив темну кулю з його рук і загорнув у полу свого плаща. — Я сам подбаю про неї. Саруман нізащо не викинув би такої речі.
— Але він може викинути ще щось, — зазначив Ґімлі. — Якщо це вже кінець суперечки, то відійдімо хоча би на відстань кинутого каменя.
— Так, це кінець, — сказав Ґандалф. — Ходімо.
Вони повернулися спинами до дверей Ортханка й зійшли вниз. Вершники радісно привітали Теодена й відсалютували Ґандалфові. Чари Сарумана розвіялись: усі бачили, як він повернувся, коли йому наказали, й відповз, коли відпустили.
— Ну, одну справу зроблено, — сказав Ґандалф. — Тепер треба відшукати Древлена і розповісти йому, чим усе закінчилося.
— Напевно, він і сам здогадається, — сказав Мері. — Хіба могло все скінчитись інакше?
— Не могло, — відповів Ґандалф, — хоча висіло на волосині. Та в мене були причини спробувати; з милосердя, і не тільки. По-перше, Саруман побачив, що сила його голосу згасає. Неможливо бути водночас і тираном, і порадником. Коли задум визріває, в таємниці його не сховаєш. Але він потрапив у пастку і намагався обплутати кожного з нас зокрема, поки всі інші прислухалися. Потім я дав йому останній і чесний шанс — зректися Мордору та власних інтриг і загладити провину, допомагаючи нам у біді. Він знає про наші труднощі, як ніхто. Його допомога була би надзвичайно корисна. Однак він вирішив відмовитися й опертися на міць Ортханка. Він не хоче допомагати, лише правити. Тепер він живе у страху перед тінню Мордору, та все ж мріє здолати її. Жалюгідний дурень! Він буде знищений, якщо влада Сходу простягне руки до Ізенґарда. Нам не до снаги зруйнувати Ортханк, а Саурон… хтозна, на що він здатний?
— А що буде, якщо Саурон його не завоює? Що ти зробиш зі Саруманом? — спитав Піпін.
— Я? Нічого! — відповів Ґандалф. — Нічого з ним не зроблю. Я не прагну до панування. Що з ним буде далі? Не знаю. Мені так прикро, що те, що колись було добрим, тепер загниває в цій вежі. Утім, для нас усе обернулося на краще. Дивні закрути робить доля! Як часто ненависть шкодить сама собі! Навіть якби ми ввійшли до Ортханка, то не знайшли би серед його коштовностей речі ціннішої, ніж та, котру Червослов кинув нам на голови.
Пронизливий крик, раптово обірваний, долинув із верхнього відчиненого вікна.
— Здається, Саруман зі мною погоджується, — закінчив Ґанданф. — Ходімо звідси!
Тепер вони повернулися до зруйнованих воріт. Щойно виїхали з-під арки, як із тіні кам'яних завалів вийшов Древлен із десятьма іншими ентами. Араґорн, Ґімлі та Леґолас дивилися на ентів із великим подивом.
— Ось троє моїх товаришів, Древлене, — сказав Ґандалф. — Я розповідав тобі про них, але ви не зустрічалися.
Він назвав імена всіх трьох. Старий ент довго і допитливо придивлявся до всіх по черзі й кожному сказав по кілька слів. Після цього знову повернувся до Леґоласа:
— Отже, ти прийшов зі самого Морок-лісу, шляхетний ельфе? Колись це був великий ліс!
— Такий він і нині, — сказав Леґолас. — Але не настільки великий, аби ми, хто там мешкає, втомилися відкривати нові місця. Мені би дуже хотілося погуляти в лісі Фанґорна. Ми дійшли тільки до узлісся, та мені не хотілося вертатись.
Очі Фанґорна зблиснули від утіхи:
— Сподіваюся, твоє бажання здійсниться раніше, ніж постаріють гори.
— Я прийду, якщо мені вдасться, — сказав Леґолас. — Ми з другом домовилися: якщо все буде добре, то вдвох побуваємо у Фанґорні, — з твого дозволу, звичайно.
— Я радо зустріну будь-якого твого друга-ельфа.
— Мій друг — не ельф. Я говорю про Ґімлі, сина Ґлоїна.
Ґімлі низько вклонився, і його сокира, вислизнувши з-за пояса, з дзенькотом впала на землю.
— Гум, гм, — пробурмотів Древлен, похмуро глянувши на нього. — Гном, та ще й зі сокирою! Гумм! Я добре
