Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
«Дурень ти, дурень! — буркнув Піпін сам до себе. — Хочеш накликати біду? Негайно поклади її назад! — Але коліна в нього затремтіли, й він ніяк не міг наважитися підійти до чарівника так близько, щоби дотягнутися до каменя. — Коли буду класти її назад, то обов'язково розбуджу Ґандалфа, — подумав він. — Треба заспокоїтись. А тим часом подивлюся на неї краєчком ока. Тільки не тут!» Він прокрався назад і сів на зелений горбок біля свого ліжка. Місяць визирав із-за краю долини.
Піпін підігнув коліна і поклав між ними кулю. Тоді низько схилився над нею, мов жадібна дитина, котра втікає у свій куток із мискою ласощів. Піпін розгорнув плащ і поглянув на кулю. Повітря навкруги здавалося застиглим і напруженим. Спочатку куля була темна, чорна, як смола, тільки місячне сяйво виблискувало на її поверхні. Потім у глибині зажеврів і затремтів слабенький вогник, і Піпін уже не міг відвести погляду. Невдовзі вся куля всередині запалала; вона почала обертатись, а може, у ній закрутились іскри. Раптом усі вогники згасли. Піпін хапнув ротом повітря і смикнувся, але й надалі сидів зігнутий, стискаючи кулю обома руками. Він нахилявся все нижче і нижче, а потім заціпенів; уста його беззвучно ворушилися. Потім, із придушеним криком, він упав горілиць і завмер.
На пронизливий крик примчали вартові. Невдовзі весь табір був на ногах.
— То ось хто злодій! — вигукнув Ґандалф, поспіхом накриваючи кулю плащем. — Невже ти, Піпіне! Ото вже біда на нашу голову! — Він схилився над тілом Піпіна: гобіт лежав горілиць, заціпенілий, із виряченими на небо невидющими очима. — Прокляття! Що ж ти накоїв — собі й нам усім? — Чарівник виглядав стурбованим і змученим.
Він узяв Піпіна за руку і схилився над обличчям гобіта, прислухаючись до його дихання; потім поклав долоню на чоло. Гобіт здригнувся. Очі його заплющилися. Потім він зойкнув і сів, здивовано витріщаючись на всі обличчя довкола, бліді в місячному сяйві.
— Не для тебе, Сарумане! — крикнув він пронизливим і неживим голосом, відсахнувшись від Ґандалфа. — Я невдовзі пришлю по неї. Розумієш? Оце і скажи!
Він смикнувся, намагаючись утекти, але Ґандалф ласкаво, хоч міцно, притримав його.
— Переґріне Туку! — мовив він. — Повертайся!
Гобіт обм'як і сів на землю, хапаючись за руку чарівника.
— Ґандалфе! — скрикнув він. — Ґандалфе! Вибач мені!
— Вибачити? Спершу розкажи, що ти накоїв!
— Я… я взяв кулю і глянув на неї, — запнувся Піпін. — Там було таке страшне. І я хотів утекти, але не зміг. А він прийшов і питав мене, і дивився на мене, і… і це все, що я пам'ятаю.
— Цього мало, — суворо сказав Ґандалф. — Що ти бачив і що говорив?
Піпін заплющив очі і здригнувся, та не відповів нічого. Усі мовчки втупились у нього, лише Мері відвернувся. Обличчя Ґандалфа не м'якшало.
— Говори! — наказав він.
Тихим і невпевненим голосом Піпін почав знову, і поволі його слова зазвучали виразно та голосно.
— Я бачив темне небо і високі мури. І маленькі зірки. Усе ніби дуже далеке і давнє, але вірогідне й виразне. Потім зірки почали зникати і з'являтися, їх заступали якісь крилаті істоти. Здається, велетенські, так; але в кулі вони здавалися кажанами, які кружляли довкола вежі. Здається, їх було дев'ять. Один раптом полетів просто на мене, все більший і більший. У нього такі жахливі… ні, ні! Не скажу!
Я хотів утекти, бо мені здалося, що він вилетить із кулі, та коли він виріс на всю кулю, то просто зник. Тоді з'явився він. Він не звертався до мене словами. Він просто дивився, а я розумів.
«Отже, ти повернувся? Чому ти не повідомляв про себе так довго?»
Я не відповів. Тоді він сказав: «Хто ти?» Я далі мовчав, але мені стало боляче. Він тиснув на мене, і я сказав: «Гобіт».
І тут він мене ніби помітив і розреготався. Так жорстоко. Немовби проштрикував мене ножами. Я хотів вирватись. Але він сказав: «Стривай! Ми з тобою незабаром побачимося. Скажи Саруманові, що ця іграшка — не для нього. Я невдовзі пришлю по неї. Зрозумів? Оце і скажи».
Так і свердлив мене очима. Я відчув, що розпадаюся на шматочки. Ні, ні! Більше нічого не скажу. Далі нічого не пам'ятаю.
— Подивися на мене! — звелів Ґандалф.
Піпін глянув йому просто в очі. Якусь хвилю чарівник мовчки впирався в нього поглядом. Потім його обличчя злагідніло, а в очах з'явилася тінь посмішки. Він м'яко поклав руку на голову Піпіна.
— Добре! Не кажи більше нічого! З тобою все гаразд. У твоїх очах нема обману, чого я боявся. На щастя, він говорив із тобою недовго. Ти і надалі дурень, але чесний дурень, Переґріне Туку. Хтось мудріший на твоєму місці постраждав би більше. Та запам'ятай: ти врятувався, а з тобою всі твої друзі, головно завдяки, як кажуть, щасливому випадку. Вдруге на нього не покладайся. Якби він тебе допитував знову, ти би точно виказав йому все, що знаєш, на погибель нам усім. Але він надто поспішав. Йому не лише інформація була потрібна — йому був потрібен ти, негайно, щоби потім розібратися з тобою в Темній Вежі, поволі. Перестань тремтіти! Якщо втручаєшся у справи чарівників, то мусиш бути готовий до такого. Ну, добре! Я тобі вибачаю. Заспокойся! Усе склалося не так погано, як могло би.
Він обережно взяв Піпіна на руки і переніс на постіль. Мері підійшов і сів поруч.
— Ляж і засни, якщо зможеш, Піпіне! — сказав Ґандалф. — Довірся мені. Якщо руки засверблять знову — скажи мені про це! Від цього можна вилікувати. У будь-якому разі, любий гобіте, не підкладай мені під лікоть каменюки! Ну, а тепер залишу вас обох наодинці.
Ґандалф повернувся до решти товариства, що все ще стояла, стурбована, біля ортханського каменя.
— Небезпека підкралася тоді, коли її найменше очікували, — сказав він. — Ми дивом урятувалися!
— Що з гобітом, із Піпіном? — запитав Араґорн.
— Думаю, тепер усе буде гаразд, — відповів Ґандалф. — Його тримали не довго, та й гобіти мають дивовижну здатність до відродження. Він швидко забуде все жахливе. Може, навіть занадто швидко. Ти, Араґорне, візьмеш цей ортханський камінь на зберігання? Це небезпечна річ.
— Справді небезпечна, та не для всіх, — сказав Араґорн. — Декому він належить по праву. Адже це, безперечно, палантир зі скарбів Еленділа, який королі Ґондору передали до Ортханка. Мій час наближається. Я візьму його.
Ґандалф глянув на Араґорна, тоді підняв загорнутий Камінь і
