Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Так, виграли, але тільки першу битву, і ця перемога ще побільшила небезпеку. Між Ізенґардом і Мордором є якийсь зв'язок, але який — я ще не збагнув. Як саме вони обмінювалися новинами, не знаю, але ж обмінювались! Око Барад-дура буде нетерпляче вдивлятись у Долину Чародія та в Роган. Чим менше воно побачить — тим краще.

Дорога повільно звивалася долиною. Кам'яне русло Ізену то наближалося, то віддалялося. З гір опустилася ніч. Увесь туман розвіяло прохолодним вітром. На сході розлилося бліде сріблисте сяйво вже округлого місяця. Гори праворуч поступово перетворилися на голі пагорби. Попереду відкрилася широка сіра рівнина.

Нарешті вони притримали коней і звернули з битого шляху на вкрите травою плоскогір'я. Проїхавши на захід близько милі, зупинились у долині, що відкривалася на півдні й упиралась у схил округлого Дол-Барану, останнього пагорба північного хребта, зеленого внизу і з вересовим вінцем угорі. На схилах видолинку з пахучої землі попід кущами торішньої папороті пробивалися молоді тугі пагони. Низьке узбіччя заросло густим колючим чагарником, і під ним загін став табором, десь за дві години до півночі. Вогнище розклали в западині між розчепіреним корінням глоду, високого, мов дерево, покрученого від старості, але цілком здорового. На кожній гілочці бубнявіли пуп'янки.

Призначили вартових — по два на зміну. Решта, повечерявши, загорнулась у плащі та ковдри і поснула. Гобіти вклались у куточку осторонь, підстеливши собі сухої папороті. Мері вже засинав, але Піпінові чомусь стало неспокійно. Він крутився і обертався, а папороть тріщала та шурхотіла.

— У чому річ? — спитав Мері. — Ти що, на мурашнику лежиш?

— Ні, та мені незручно. Цікаво, коли ми востаннє спали в ліжку?

— Полічи на пальцях! — сказав Мері, позіхнувши. — Скільки вже минуло від Лорієну…

— Це не те! — зітхнув Піпін. — Я про справжнє ліжко у спальні.

— Ну, тоді від Рівендолу. Та нині я засну будь-де.

— Тобі пощастило, Мері, — знову прошепотів Піпін після довгої мовчанки. — Ти їхав із Ґандалфом.

— Ну, і що з того?

— Він тобі щось розповідав?

— Так, і немало. Більше, ніж звичайно. Але ти чув усе чи майже все; ви їхали близько, і ми не робили з цього таємниці. Можеш завтра поїхати з ним, якщо думаєш, що тобі він скаже більше… і якщо візьме тебе.

— Справді? Чудово! Але він такий потайливий, правда? Анітрохи не змінився.

— Та ні, змінився! — Мері вже зовсім прокинувся, дивуючись, що так занепокоїло його товариша. — Він виріс, чи що. Здається, став і добрішим, і грізнішим; і веселішим, і серйознішим водночас. Він змінився; тільки ми ще не побачили, наскільки. Пригадай, як він обійшовся зі Саруманом! Не забувай, що раніше Саруман стояв вище за Ґандалфа: очолював Раду, чи як там воно зветься. Він був Саруманом Білим. А тепер Білий — Ґандалф. Саруман виходив, коли йому наказували, і палицю його забрали; а потім наказали піти — й він пішов!

— Ну, якщо Ґандалф і змінився, то став іще потаємливіший, оце й усе, — заперечив Піпін. — От хоча би… ця скляна куля. Страшенно тішиться нею. Щось про неї знає чи здогадується. А нам щось розказує? Ні словечка. А це ж я підняв її, не дав закотитись у баюру. «Гей, зачекай-но, хлопчику!» — і це все. Цікаво, що воно таке? А важке яке…

Голос Піпіна стишився, мовби він говорив сам до себе.

— Ага! Ось що тебе турбує! — сказав Мері. — Піпіне, хлопчику, пригадай слова Ґілдора, ті, які любив повторювати Сем: «У справи чарівників не втручайся, бо чарівники проникливі та гнівливі».

— Але ось уже кілька місяців ми тільки тим і займаємося, що втручаємось у справи чарівників. Я готовий ризикнути, щоби щось довідатися. Так хочеться поглянути на цю кульку.

— Іди спати! Ще про все довідаєшся, рано чи пізно. Любий Піпіне, жоден Тук не переплюне Брендіцапів у допитливості; але чи зараз час, питаю тебе?

— Гаразд! Ну, що поганого в тому, що я сказав: «Хочеться мені глянути на цей камінчик?» Знаю, що не зможу, бо Ґандалф сидить на ньому, ніби квочка на яйці. А яка мені користь із твого — іди-спати-ще-про-все-довідаєшся.

— Ну, а що мені ще сказати? — позіхнув Мері. — Вибач, Піпіне, але тобі таки доведеться почекати до ранку. Завтра після сніданку ми з тобою займемося цим. Я тобі допоможу, і, може, старий щось та розкаже. А зараз у мене очі злипаються. Якщо позіхну ще раз, то щелепи виверну. На добраніч!

Піпін замовк. Тепер він лежав спокійно, та сон до нього не йшов; не присипляло його і тихе дихання Мері, який заснув, тільки-но сказав «на добраніч». Здавалося, що разом із тишею розросталася думка про чорну кулю. Піпін знову пригадав її ваготу в руках, знову побачив таємничу червону глибину, в яку на мить зазирнув. Він крутився і товкся, намагаючись думати про щось інше.

Нарешті Піпін не витримав. Підвівся й озирнувся. Було прохолодно, й він загорнувся у плащ. Місяць заливав долину білим світлом, кущі відкидали чорні тіні. Усі довкола спали. Двох вартових не було видно: мабуть, стояли на пагорбі чи залягли в папороті. Сам не розуміючи, що його штовхає, Піпін тихенько підійшов до Ґандалфа. Чарівник, здавалося, спав, але повіки його були напіврозплющені: з-під довгих вій блищали зіниці. Піпін поспіхом відступив. Але Ґандалф не ворушився; і гобіт знову, майже всупереч власній волі, підкрався до чарівника. Ґандалф загорнувся в ковдру, зверху був накритий плащем; а поруч, між правим боком і його ліктем, лежало щось кругле, загорнуте в тем ну тканину; його рука, здавалося, щойно зісковзнула зі згортка на землю.

Тамуючи подих, Піпін підкрався ближче, крок за кроком. Нарешті опустився на коліна, злодійкувато простягнув руки і поволі підняв згорток: той виявився не таким уже і важким. «Напевно, тут щось інше», — подумав гобіт із дивним полегшенням; але назад згорток не поклав. Якусь мить Піпін стояв, стискаючи його в руках. І тут йому на думку спала нова витівка. Він відійшов навшпиньки, знайшов великий камінь і повернувся назад.

Тепер він швиденько стягнув тканину, загорнув у неї камінь і, опустившись на коліна, поклав його під руку Ґандалфа. Тільки тоді поглянув на те, що розгорнув. Ось вона — гладка кришталева куля, темна і згасла, неприкрита — в нього на колінах. Піпін підняв її, поспіхом загорнув у свій плащ і вже зібрався повертатися до своєї постелі. У цю мить Ґандалф ворухнувся вві сні і щось пробурмотів: