Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Палантири стародавніх королів, — відповів Ґандалф.
— А що це таке?
— Це слово значить «той, що бачить далеко». Ортханський камінь — один із них.
— Отже, його не… його не Ворог створив? — затнувся Піпін.
— Ні, — мовив Ґандалф. — Не Саруман. Ні йому, ні Сауронові на це не вистачило б уміння. Палантири прийшли з Елдамару, що лежить за Вестернесом. Створили їх нолдори, можливо, і сам Феанор, так давно, що роками не виміряти. Але немає нічого такого, що би Саурон не обернув на зло. На згубу Саруманові! Як я мислю зараз, це і було його падінням. Небезпечні для нас усіх витвори мудрості, глибшої за ту, якою володіємо ми самі. Та він сам винен. Дурень він, що тримав палантир у таємниці, тільки для себе самого. Ані слова не сказав нікому з Ради. А ми і не згадували про долю палантирів Ґондору після тих руйнівних воєн. Люди про ці камені майже забули. Навіть у Ґондорі про їхнє існування було відомо небагатьом; дунадани Арнору пам'ятали про них тільки з Пісень Знання.
— А як їх використовували люди давнини? — запитав Піпін, утішений і здивований, що одержує відповіді на стільки запитань.
— З допомогою каменів зазирали на велику відстань і обмінювалися думками, — сказав Ґандалф. — У такий спосіб вони тривалий час керували королівством Ґондору та зберігали його цілісність. Камені розмістили в Мінас-Анорі, Мінас-Ітілі й Ортханку в кільці Ізенґарда. А найголовніший із них був під Зоряним Куполом в Осґіліаті до його зруйнування. Три інші були десь аж на Півночі. У домі Елронда вважають — що в Аннумінасі й Амон-Сулі, а Камінь Еленділа — на Пагорбах Веж неподалік від Мітлонда в Місячній Затоці, де причалюють сірі кораблі.
Усі палантири були пов'язані один з одним, а палантирами з Ґондору завжди керував камінь із Осґіліата. І тепер виявилося, що, як скеля Ортханка витримала випробування часом, так і палантир вежі зберігся. Та сам він міг показувати лише невиразні образи речей, віддалених у просторі та часі. Саруман, без сумніву, з цього користав; однак здавалося, що задоволений він не був. Він зазирав усе далі й далі, поки не накинув оком на Барад-дур. І тут він упіймався!
Хтозна, де зараз загублені Камені Ґондору й Арнору: чи поховані під землею, чи затонули у глибинах? Але принаймні один із них мав зберігатись у Саурона, і той використовував його з власною метою.
Можливо, то був Ітільський камінь, адже Саурон давно захопив Мінас-Ітіль і перетворив його на погане місце, яке тепер називається Мінас-Морґул.
Тепер легко уявити, як швидко втрапив у пастку і не зміг вирватися з неї блудний погляд Сарумана; й відтоді ним керували здаля, залякуючи, якщо не вдавалося переконати. Спіймався, хто кусався — шуліка в пазурах орла, павук у сталевому павутинні! Цікаво, чи віддавна його примушують постійно підходити до своєї кулі за вказівками і чи віддавна ортханський камінь так кориться Барад-дуру, що туди вмить звертаються погляд і думка кожного, в кого воля не така міцна, як алмаз? А як притягує ця куля! Хіба я цього не відчув? Навіть зараз моє серце прагне випробувати волю, перевірити, чи зумію я вирвати її з-під влади Ворога і спрямувати, куди хочеться мені, — через широкі простори води та часу подивитися на Тіріон Прекрасний, побачити неймовірний розум і руки Феанора за роботою, коли ще квітли Біле Дерево і Золоте.
Ґандалф зітхнув і замовк.
— Шкода, що я не знав цього раніше, — сказав Піпін. — Я не розумів, що робив.
— О ні, розумів, — заперечив Ґандалф. — Ти знав, що поводишся погано та по-дурному; ти сам собі це говорив, але не послухався. А я не сказав тобі всього цього, бо тільки зараз, у дорозі, обдумавши те, що сталося, я сам нарешті все зрозумів. А якби я і розказав раніше, це не послабило би твого бажання і не полегшило би боротьби з ним. Навпаки! Ні, найкраще навчишся тоді, коли обпечеш руку. Після такого добре втямиш пораду не пхатися до вогню.
— Уже втямив, — сказав Піпін. — Хай навіть усі сім каменів покладуть переді мною, я очі заплющу, а руки — в кишені.
— Дуже добре! — посміхнувся Ґандалф. — На це я і сподівався.
— Але я хотів би знати… — почав був Піпін.
— Змилуйся! — вигукнув Ґандалф. — Якщо я маю відповідати на всі питання, щоби вдовольнити твою цікавість, то до кінця моїх днів я тільки цим і займатимуся. Що ще ти хочеш знати?
— Назви всіх зірок і всього живого, всю історію Середзем'я та Наднебесся, а ще — про Розлучні Моря, — засміявся Піпін. — Аякже! Хіба можна менше? Та мені не конче сьогодні. Щойно ж я задумався, що то була за чорна тінь. Я чув, як ти кричав: «Посланець Мордору!» Що то було? І чого йому було треба в Ізенґарді?
— То був Чорний Вершник на крилах, Назґул, — сказав Ґандалф. — Він міг забрати тебе до Темної Вежі.
— Але ж він не по мене прилетів, правда? — тремтячим голосом запитав Піпін. — Тобто він не знав, що я…
— Певно, що не знав, — мовив Ґандалф. — Від Барад-дура до Ортханка двісті чи й більше ліг пташиного польоту, і навіть Назґулові на це потрібно кілька годин. Але Саруман, звісно, зазирав у Камінь із дня орківської облави, і я переконаний, що його потаємних думок було прочитано більше, ніж він хотів. Посланця послали, щоби з'ясувати, чим займається Саруман. Думаю, після того, що трапилося сьогодні вночі, прилетить іще один посланець. І дуже швидко. Тож Саруман увесь потрапить у пастку, в яку вже просунув руку. У нього немає бранця, якого треба відіслати до Мордору. У нього немає Каменя, щоби відповісти на виклик. Саурон думатиме, що Саруман приховує бранця і навмисне не користується Каменем. Навіть якщо Саруман скаже правду посланцеві, це йому не допоможе. Бо хоч Ізенґард і зруйнований, проте Саруман в Ортханку — у безпеці. Хоче він того чи ні, а виглядатиме бунтівником. Але ж він відмовився піти з нами, щоб уникнути саме цього! Що він робитиме в такій ситуації, не маю уявлення. Поки він в Ортханку, то ще, гадаю, зможе чинити опір Дев'ятьом Вершникам. Принаймні може спробувати. Наприклад, затримати Назґула або вбити ту істоту, на якій той тепер літає. У такому разі нехай Роган пильнує своїх коней!
Але мені важко сказати, добре це для нас чи погано. Можливо, лють на Сарумана сплутає або перекреслить якісь плани Ворога.
