Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Були, — відповів Мері. — Збір 1417 року, тобто минулорічний; ні, тепер уже позаминулорічний. Урожайний був рік…
— Гаразд, яке зло би тут не ховалося, сподіваюся, що все вже в минулому, — сказав Араґорн. — При нагоді я розповім про це Ґандалфові, хоча порівняно з його важливими справами це, може, і дрібничка.
— А чим він займається зараз? — поцікавився Мері. — Уже вечоріє. Ходімо пошукаємо його! А ти, Бурлако, зможеш подивитися на Ізенґард, хоча видовище не дуже веселе.
X. Голос Сарумана
Друзі пройшли через розвалений тунель і, ставши на купі каміння, дивилися на темну скелю Ортханка з безліччю вікон, усе ще загрозливу серед довколишньої руїни. Вода вже майже спала. Де-не-де залишалися каламутні калюжі, вкриті сміттям і уламками; та більша частина широкого кола знов оголилася — пустище мулу та розкиданих брил, поїджене чорними ямами, поцятковане стовпами і колонами, перекошеними в різні боки. На краю розтріснутої чаші виросли величезні насипи та схили, мов галька, викинута сильним штормом; а за ними зелена долина збігала в довгу западину між темними відрогами гір. Пустищем пробиралися вершники; вони під'їхали з північного боку й уже наближалися до Ортханка.
— Це Ґандалф і Теоден зі своїми людьми! — сказав Леґолас. — Ходімо їм назустріч!
— Тільки обережно! — попередив Мері. — Тут деякі плити хитаються, якщо необережно стати, можна в шахту провалитися.
Вони поволі попрямували дорогою, що вела від воріт до Ортханка, бо кам'яні плити були потріскані та вкриті мулом. Помітивши друзів, вершники зупинились і зачекали в тіні скелі. Ґандалф виїхав назустріч.
— Ну, ми з Древленом гарно про все поговорили і дещо придумали, — сказав він. — Усі ми добре відпочили. Час рухатися далі. Ви, сподіваюся, також перепочили та підкріпилися?
— Звісно, — Відповів Мері. — Тільки наші розмови почались і закінчилися з димком. Уже й до Сарумана не відчуваємо такої неприязні, як колись.
— Та невже? — посміхнувся Ґандалф. — Ну, а я відчуваю. Та перш ніж піти, мушу виконати останнє завдання — попрощатися зі Саруманом. Небезпечна і, можливо, марна справа, та спробувати треба. Хто бажає — може піти зі мною. Але будьте уважні! Зараз не до жартів.
— Я піду, — сказав Ґімлі. — Хочу переконатися, чи справді він схожий на тебе.
— І як ти переконаєшся, добродію гноме? Якщо Саруман захоче, то може видатись у твоїх очах схожим на мене. А чи вистачить у тебе мудрості виявити всі його личини? Ну, та буде видно. Його може сполохати таке численне товариство. Щоправда, я попросив усіх ентів сховатися, то, можливо, вмовимо його вийти.
— А в чому небезпека? — спитав Піпін. — Він буде стріляти в нас, чи обіллє з вікон гарячою смолою, чи зачаклує нас на відстані?
— Останнє — найімовірніше, якщо під'їдете до його дверей надто легковажно, — сказав Ґандалф. — Загалом, не відомо, що він може зробити і до чого вдатися. Небезпечно підходити до дикого звіра, загнаного в кут. А Саруман має здібності, про які ви і не здогадуєтеся. Стережіться його голосу!
Підійшли до підніжжя Ортханка. Скеля була чорна і виблискувала, мовби від вологи. Усі грані каміння були такі гострі, ніби щойно витесані. Кілька подряпин і неглибоких вибоїн біля основи — оце й усі сліди, які залишила шалена атака ентів.
Зі східного боку, між двома контрфорсами, високо над землею були великі двері; над ними зачинене віконницями вікно виходило на балкон, обгороджений металевими ґратами. Двадцять сім широких сходин, вирізаних невідомим способом зі суцільної брили чорного каменю, вели до порога дверей. Це був єдиний вхід до вежі; та безліч високих вікон із глибокими амбразурами було вирубано у стрімких стінах: високо вгорі, мов маленькі очка, визирали вони з прямовисних торців.
Біля підніжжя сходів Ґандалф і король спішилися.
— Я піднімуся, — сказав Ґандалф. — Я бував в Ортханку і знаю, що мені загрожує.
— Я також піднімуся, — сказав король. — Я вже старий і нічого не боюся. Хочу поговорити з ворогом, котрий завдав мені стільки кривди. Зі мною піде Еомер і подбає, щоби я, старий, не спіткнувся.
— Воля твоя, — мовив Ґандалф. — Зі мною піде Араґорн. А всі решта нехай зачекають на сходах. Звідси вони все почують і побачать — якщо, звісно, буде що чути і бачити.
— Е, ні! — запротестував Ґімлі. — Ми з Леґоласом хочемо роздивитися краще. Ми тут єдині представники наших народів. Ми також підемо.
— Ну, гаразд! — погодився Ґандалф і став підніматися по сходах разом із Теоденом.
Вершники Рогану сиділи на конях по обидва боки сходів і з тривогою позирали на величезну вежу, побоюючись, аби нічого злого не скоїлося з їхнім правителем. Мері та Піпін примостилися на нижній сходинці, почуваючись зайвими та беззахисними.
— Звідси до воріт якихось півмилі! — пробурмотів Піпін. — Добре було би непомітно просковзнути назад до вартівні! І навіщо ми сюди прийшли? Ми тут не потрібні.
Ґандалф став перед дверима Ортханка й ударив у них патерицею. Двері глухо загули.
— Сарумане, Сарумане! — голосно і владно крикнув він. — Виходь, Сарумане!
Якийсь час відповіді не було. Нарешті відчинилися віконниці у вікні над дверима, але в темному прогоні не було видно нікого.
— Хто там? — спитав голос ізсередини. — Чого вам треба? Теоден здригнувся.
— Я впізнав цей голос і проклинаю той день, коли вперше почув його.
— Іди поклич Сарумана, якщо ти вже став у нього лакеєм, Ґрімо Червослове, — сказав Ґандалф. — Не марнуй нашого часу!
Вікно зачинилося. Минуло кілька хвилин. Раптом пролунав інший голос, низький і приємний, саме звучання його зачаровувало. Ті, хто слухав той голос, потім рідко могли пригадати почуті слова; а якщо і пригадували, то дивувалися, бо у словах не залишалося ніякої сили. Переважно пам'ятали тільки насолоду від слухання того голосу, все вимовлене здавалося мудрим і розсудливим, пробуджуючи бажання відразу з усім погоджуватись і самим здаватися мудрими. Коли говорив хтось інший, то його мова здавалася різкою та брутальною; а якщо наважувався суперечити голосові — то в серцях зачарованих спалахував гнів. Дехто зазнавав чарів, лише коли голос звертався до них, а коли говорив до інших — вони усміхалися, як посміхаються ті,
