Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— На жаль, не виросли, — зітхнув Піпін. — Я ще не розповів про Ґрішнаха.

Він здригнувся і замовк, тож про ті жахливі моменти розказав уже Мері: про пазуристі лапи, гаряче дихання та неймовірну силу волохатих Ґрішнахових рук.

— Мене непокоять ці орки з Барад-дура, чи Луґбурца по-їхньому, — сказав Араґорн. — Темний Володар уже знає надто багато, і його служники — також; очевидно, що після суперечки Ґрішнах відіслав повідомлення за Ріку. Тепер Червоне Око стежитиме за Ізенґардом. Принаймні Саруман втрапив у власну пастку.

— Авжеж, хто би не переміг, Саруманові перспективи жалюгідні, — погодився Мері. — Усе в нього пішло шкереберть, коли орки ввійшли до Рогану.

— А ми на мить угледіли старого негідника; Ґандалф натякнув, що то був він, — пригадав Ґімлі. — На узліссі.

— А коли це було? — запитав Піпін.

— П'ять ночей тому, — відповів Араґорн.

— Дайте подумати, — сказав Мері. — Ага, п'ять ночей тому, значить, ми підійшли до подій, про які ви нічого не знаєте. Вранці після битви ми зустріли Древлена і заночували в Джерельному Покої, в одній із його осель. Наступного ранку ми відвідали Віче, тобто зібрання ентів, — такого я ще не бачив у своєму житті. Віче тривало весь день і ще наступний; а вночі ми були з ентом на ім'я Скоромов. А тоді, вже під вечір третього дня Віча, енти раптово виступили. То було дивовижно. У лісі бриніло таке напруження, мовби там народжувалася гроза: а потім умить усе вибухнуло. Шкода, що ви не чули їхньої пісні.

— Почув би її Саруман — то втік би за сотню миль, навіть пішки, — додав Піпін.

Хоч Ізенґард — це сильний гарт, це кості й камені століть,

Ми йдемо, йдемо на війну — розбити кам'яну стіну!

Пісня набагато довша. Значна її частина без слів, сама лише музика рогів і барабанів. Дуже бентежна. Спочатку, поки не потрапив сюди, я думав, що це похідний марш, просто пісня. Тепер розумію більше.

— Коли настала ніч, із останнього хребта ми спустились у долину Нан-Курунір, — продовжив Мері. — Саме тоді мені вперше здалося, що за нами рухається ліс. Я було подумав, що мені сниться ентівський сон, але й Піпін помітив те саме. Ми обоє злякались; а пояснення знайшли значно пізніше.

То були гуорни — принаймні так їх називають енти «короткою мовою». Древлен неохоче розповідав про них, а я думаю, що це енти, котрі стали майже як дерева, принаймні на вигляд. Вони стоять тут і там у лісі чи на узліссі, мовчазні, безперервно наглядають за деревами; а в найтемніших нетрях лісу їх мають бути цілі сотні.

Силу вони мають величезну й уміють загортатись у пітьму: їх важко помітити під час руху. Та вони рухаються. А коли злі — то рухаються дуже швидко. Можна стояти і дивитися на небо чи прислухатися до шелесту вітру, і тут раптом ти вже посеред лісу, тебе обступили величезні дерева. Вони все ще мають голос і вміють говорити з ентами, — саме тому їх називають гуорнами, каже Древлен, — але вони стали дивакуваті й дикі. Небезпечні. Я би боявся зустрітися з ними сам на сам, без справжніх ентів поруч.

Так-от, іще до півночі довгим яром ми разом із ентами зійшли в Долину Чародія, а за нами пошелестіли й гуорни. Ми їх, звісно, не бачили, та все довкола наповнилося скрипом. Ніч була дуже темна і хмарна. Спустившись із гір, вони рушили з великою швидкістю, а шум здійняли, мов сильний вітер. Місяць сховався за хмарами, а відразу після опівночі біля північного муру Ізенґарда виріс високий ліс. Ворогів не було видно ніде. Тільки на вершечку вежі світилось одне віконце.

Древлен і ще кілька ентів підкрались уздовж муру до великих воріт. Ми з Піпіном теж були там. Ми сиділи на плечах у Древлена, і я відчував, як він тремтить від напруження. Та навіть коли вони роздратовані, енти вміють бути обережними і терплячими. Вони стояли непорушно, наче витесані з каменю, наслухаючи.

Тут раптом в Ізенґарді зчинився страшенний переполох. Заревіли сурми, луна відбилася від мурів. Ми подумали, що нас викрито і зараз почнеться сутичка. Та де там! Це військо Сарумана виступало в похід. Я мало знаю про цю війну і про вершників Рогану, та Саруман, здається, мав на меті одним ударом покінчити з королем і його людьми. Він вивів із Ізенґарда всіх. Я бачив, як виходило вороже військо: нескінченні ряди піших орків і загони орків на здоровенних вовках. І батальйони людей. Багато з них несли смолоскипи, і полум'я освітлювало обличчя. Більшість — це були звичайні люди, доволі високі, темноволосі та похмурі, але не надто страшні. Та були і просто жахливі: людського зросту, але з ґоблінськими пиками, темними, злісними, косоокими. Знаєте, вони відразу нагадали мені того південця у Брі; тільки він не був так явно оркоподібний, як вони.

— Я також подумав про нього, — сказав Араґорн. — У Гельмовому Ярі таких напіворків було повно. Тепер стало зрозуміло, що той південець був шпигуном Сарумана; та чи працював він на Чорних Вершників, чи лише на Сарумана — не відомо. Про цих мерзотників важко вгадати, коли вони у спілці, а коли обдурюють один одного.

— Отож, усіх разом було їх там тисяч десять, не менше, — продовжував Мері. — Цілу годину виходили через ворота. Одні пішли трактом до Бродів, а другі повернули на схід. Отам унизу, за милю звідси, де річка тече між високих берегів, збудували міст. Якщо підвестися, то його можна побачити і звідси. Усі вони хрипко співали та реготали, зчиняючи страшенний галас. І я подумав, що справи Рогану кепські. Та Древлен навіть не ворухнувся. Він сказав: «Сьогодні вночі я займаюсь Ізенґардом, його скелями та камінням».

Хоч я і не вмію бачити в темряві, та переконаний, що тільки-но зачинилися ворота, як гуорни рушили на південь. Гадаю, вони пішли вслід за орками. Уранці вони були ген унизу долини; принаймні там запала непроглядна пітьма.

Щойно Саруман вислав усе своє військо, настала наша черга. Древлен опустив нас на землю і став гупати у ворота, викликаючи Сарумана. Відповіді не було, тільки стріли та каменюки посипалися з мурів. Але стріляти в ентів немає сенсу. Звісно, стріли завдають їм болю, та лише дратують, мов кусючі мухи. І навіть якщо в ента понастромлювати стріл, як у подушечку для шпильок, для нього це невелика шкода. Ентів не можна отруїти — це раз; і шкіра в них