Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Коли у Древлена влучило кілька стріл, він розпалився, навіть став «квапливим», як він каже. Голосно вигукнув: «Гум-гом!» — і до нього підійшла дюжина ентів. На розлюченого ента страшно дивитися. Пальці рук і ніг просто впиваються в камінь і кришать його, мов хлібну скоринку. Здається, ніби спостерігаєш роботу величезного коріння за сотні років, тільки стиснуту в кілька хвилин.
Вони кидали, тягли, рвали, трясли і товкли, і — кленц-бенц, трах-бах — через п'ять хвилин здоровенні ворота лежали зруйновані; а деякі енти вже почали вгризатись у мури, мов кролики в піщаний пагорб. Не знаю, чи розумів Саруман, що діється; принаймні він не знав, що йому робити. Звісно, його чаклунські здібності останнім часом могли погіршитися; так чи інак, гадаю, йому бракує твердості, бракує звичайної сміливості, щоби вистояти самому без хмари своїх найманців і машин, якщо ви розумієте, про що я. Він зовсім не такий, як старий Ґандалф. Я вже запитую себе, чи не пов'язана його слава лише з тим, що він додумався оселитися в Ізенґарді.
— Ні, — заперечив Араґорн. — Колись він був гідний своєї слави. Знання його були глибокі, розум — проникливий, руки — напрочуд умілі; а ще він мав владу над умами інших. Мудрих міг переконати, а простіших — залякати. І цього вміння він не втратив. У Середзем'ї мало знайдеться таких, котрі, скажу так, не підкорилися би йому, якби опинилися з ним наодинці, навіть тепер, після його поразки. Хіба що Ґандалф, Елронд і Ґаладріель, відколи його лиходійство стало явним, і це, мабуть, усі.
— Та енти йому не підкоряться, — сказав Піпін. — Здається, йому лише один раз вдалося схилити їх на свій бік. Та й він ніколи їх не розумів і зробив велику помилку, що злегковажив ними. Щодо них у нього не було ніякого плану, і коли вони стали до роботи, він уже не мав часу щось придумувати. Щойно почалася атака, кілька щурів, які ще залишалися в Ізенґарді, дали драпака через пробиті діри. Людей енти відпускали, спершу порозпитувавши кожного, — було їх лише дві-три дюжини. Оркам, здається, втекти не вдалося. Принаймні від гуорнів: на той час їх було повно в лісі довкола Ізенґарда та й унизу в долині.
Коли енти розвалили велику частину південного муру на друзки і коли Саруманові люди повтікали, покинувши його, він запанікував. Здається, в момент нашої появи він сидів над ворітьми: мабуть, вийшов проводжати свою блискучу армію. Коли енти проламали стіну, він швидко втік. Спочатку не знали, де він. Але ніч розхмарилась і яскраво засяяли зорі — достатнє освітлення для ентів, — і раптом Скоромов як закричить: «Убивця дерев! Убивця дерев!» Скоромов — ласкаве створіння, та він люто ненавидить Сарумана: його горобина тяжко постраждала від орківських сокир. Він метнувся стежкою від воріт, — коли він розлючений, то бігає, мов вітер. Невиразна фігурка втікала до вежі, раз у раз ховаючись у тіні стовпів, і ледве встигла добігти до дверей. То була справа кількох секунд. Скоромов так мчав за Саруманом, що ще би кілька сходинок — і схопив би його й задушив, але той устиг прослизнути у двері.
Сховавшись в Ортханку, Саруман невдовзі запустив свою безцінну машинерію. А в Ізенґарді на той час уже зібралося багато ентів: одні побігли за Скоромовом, інші вдерлися з півночі та сходу; там вони руйнували все довкола. Раптом із-під землі, з усіх отворів і шахт, рвонуло вогнем і ядучим димом. Кілька ентів попеклося і покрилося пухирями. Один із них, — його, здається, звали Берест, — дуже високий і гарний ент, потрапив у вогонь і згорів, як смолоскип: жахливе видовище.
І тут енти оскаженіли. Я думав, що вони були по-справжньому роздратовані й раніше, та я помилявся. Нарешті я побачив, що це насправді. То було приголомшливо. Вони ревіли, гуділи та сурмили, аж каміння тріскало і розпадалося від самого їхнього галасу. Ми з Мері лягли на землю і затиснули вуха плащами. А вони дикою бурею носилися довкола скелі Ортханка, розбиваючи колони, звалюючи в шахти лавини каміння, підкидаючи в повітря, мов сухе листя, важезні плити. Вежа опинилась у центрі сильного урагану. Я бачив, як залізні балки та кам'яні блоки злітали на сотні футів і врізались у вікна Ортханка. Та Древлен не втратив голови. На щастя, він не попікся. Він не хотів, аби ошалілі енти погубили себе, і не хотів, аби в цьому вирі Саруман вислизнув через якусь нору. Багато ентів кидалися на стіни Ортханка, тільки даремно. Скеля дуже гладка та міцна. Може, в ній були якісь чари, прадавніші та сильніші за Саруманові. Так чи інак, а ентам не вдалося ні вчепитися за скелю, ні розколоти її, тільки самі позабивались і покалічились.
Отож, Древлен пробився в коло ентів і крикнув громовим голосом, перекривши загальний галас. Усі відразу затихли. І тоді з вікна нагорі вежі пролунав пронизливий сміх. Це дивно подіяло на ентів. Щойно вони кипіли, а тут ураз охололи, стали суворі та спокійні. Вони відійшли від скелі й мовчки зібралися довкола Древлена. Він говорив їм щось їхньою мовою; гадаю, знайомив із планом, який уже давно придумав. Потім усі тихо розтанули в сірому світлі. Уже почало світати.
Здається, біля вежі поставили варту, але вартові так добре заховались у тіні і стояли так тихо, що я їх не бачив. Решта пішла на північ. Там вони щось робили весь день. Ми залишилися самі. Днина була похмура; ми трішки погуляли, тримаючись якомога далі від вежі: вікна Ортханка дивилися так загрозливо. Чимало часу ми витратили на пошуки харчів. А також сиділи і розмовляли, гадаючи, що ж діється в Рогані та що сталося з усім нашим Загоном. Час від часу до нас долітав гуркіт камінних обвалів, який відлунював горами.
Пополудні ми вийшли за стіни поглянути, що діється. Біля виходу з долини та під північною стіною скупчилися великі тінисті хащі гуорнів. Ми не наважилися підійти ближче. А всередині щось рвали, щось кололи. Енти з гуорнами копали глибокі ями та канави, будували великі греблі, збираючи всі води Ізену й усіх довколишніх джерел і потічків. Ми подивились і пішли собі.
Надвечір Древлен повернувся до воріт. Щось мугикав собі й бубонів,
