Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Втомився? — перепитав він, — втомився? Ну, ні, я не втомлений, але напружений. Зараз би напитися води з Енти. Ми добре попрацювали: ще ніколи не дробили ми стільки каміння і не перекопували стільки землі, як сьогодні. Та вже майже все готове. Коли настане ніч, не тиняйтеся біля воріт чи у старому тунелі! Сюди може піти вода, і спочатку огидна вода, — доки не змиє весь Сарумановий бруд. Тоді Ізен знову стане чистий.

І він заходився розбирати стіну, не кваплячись, ніби для розваги. Ми саме почали виглядати безпечну місцинку, де би прилягти і поспати, коли сталося найдивовижніше. На дорозі застукотіли копита. Ми з Мері прилягли за каменем, а Древлен відступив у затінок під аркою. Раптом із пітьми вискочив гарний кінь, мов срібний спалах. У сутінках ми змогли добре розгледіти обличчя вершника, яке ніби світилося, й уся його одіж була біла. Я так і сів, вирячивши очі, з розкритим ротом. Хотів покликати його, та втратив голос.

І не треба було. Вершник зупинився поруч і подивився на нас ізгори донизу. «Ґандалф!» — нарешті вимовив я, та й то пошепки. Думаєте, він сказав: «Привіт, Піпіне! Яка приємна несподіванка!»? Зовсім ні! Він сказав: «Гей, Туку, вставай, ледащо! Куди, хотів би я знати, подівся Древлен серед цих руїн? Він мені вже потрібен!»

Древлен впізнав його голос і відразу вийшов із тіні; то була дивна зустріч. Я здивувався, бо вони обидва анітрохи не здивувалися. Ґандалф, видно, сподівався зустріти Древлена; а Древлен, вочевидь, тинявся біля воріт навмисне, щоби зустріти Ґандалфа. Але ж ми все розповіли старому ентові про Морію. І я пригадав, як дивно він тоді на нас подивився. Припускаю, що він бачив Ґандалфа або чув щось про нього, та в поспіху не встиг про це сказати. «Не поспішайте», — таке його гасло; та ніхто, навіть ельфи, не обговорюють справи Ґандалфа за його відсутності.

— Гум! Ґандалф! — вигукнув Древлен. — Добре, що ти прийшов. Дерево та вода, каміння та коріння — з цим я впораюся сам; а ось керувати всім буде чарівник.

— Древлене, — сказав Ґандалф. — Мені потрібна твоя допомога. Ти багато зробив, але це ще не все. Треба впоратися з десятьма тисячами орків.

Тоді вони відійшли вбік, аби порадитися. Мабуть, для Древлена все видавалося надто поквапним, бо Ґандалф страшенно поспішав і відразу став щось швидко пояснювати. Радилися вони кілька хвилин, може, чверть години. Ґандалф повернувся до нас заспокоєний, майже веселий. І тільки тоді нарешті сказав, що радий нас бачити.

— Ґандалфе, — вигукнув я, — де ж ти був? А наших бачив?

— Де був, там мене вже нема, — відповів він у свій звичній манері. — Так, бачив декого з наших. А новини зачекають. Ця ніч небезпечна, мені час їхати. Може, на світанку проясниться, тоді й зустрінемося. Будьте обачні і тримайтеся якнайдалі від Ортханка! До побачення!

Коли Ґандалф поїхав, Древлен поринув у роздуми. Видно, за короткий час він довідався чимало і тепер усе обдумував. Він подивився на нас і сказав:

— Гм, ну, бачу, ви не такі квапливі, як я вважав. Ви розповіли набагато менше, ніж могли, і не більше від того, що було слід. Гм, оце так в'язанка новин! Ну, тепер Древленові знову братися до діла.

Перш ніж він пішов, ми випитали в нього деякі новини, анітрохи не втішні. Якийсь час ми більше думали про вас трьох, аніж про Фродо, Сема чи бідолашного Боромира. Ми збагнули, що десь точилася чи мала розпочатися велика битва, і не відомо було, чи вийдете ви з неї живими.

— Гуорни допоможуть, — сказав Древлен і пішов геть. До ранку ми його не бачили.

Ніч була темна. Ми лежали на купі каміння, звідки нічого не було видно. Імла великою запоною заступила все довкола. Повітря здавалося парким і важким, сповненим шелесту, скрипу та шурхоту. Мені здається, що то нові сотні гуорнів рушили на допомогу в битві. Згодом на півдні загуркотів грім, над Роганом спалахнули блискавки. Раз у раз далекі гірські шпилі раптово проступали в пітьмі, а тоді знову зникали. А позаду також лунав гуркіт, трохи схожий на грім, але все-таки інший. Луна розкочувалася по всій долині.

Десь опівночі енти зламали дамби і пустили всю зібрану воду через пролом у північній стіні, на Ізенґард. Гуорни розійшлися, гуркіт ущух. Місяць сідав за гори на заході.

Ізенґард стали наповнювати чорні звивисті потоки та калюжі. Розпливаючись по всій рівнині, вони виблискували в останньому сяйві місяця. Вода знаходила і заливала щоразу нові шахти й люки. З сичанням здіймалися стовпи білої пари. Клубочився дим. Вибухав і спалахував вогонь. Широка спіраль пари підіймалася довкола Ортханка, огортаючи хмарою високу вежу, вогнисту внизу й осяяну місяцем угорі. А вода все прибувала, аж поки Ортханк не перетворився на величезний плаский казан, що кипів і парував.

— Учора ввечері на півдні по дорозі до Нан-Куруніру ми бачили хмару диму та пари, — сказав Араґорн. — І ми вирішили, що Саруман варить для нас якесь чаклунське зілля.

— Та де йому! — сказав Піпін. — Мабуть, сидів, надимався від люті й уже не сміявся. До ранку, до вчорашнього ранку, вода наповнила всі заглибини і над рівниною завис густий туман. Ми сховались у цій вартівні, й нам було страшно. Озеро виходило з берегів, вода перетікала через старий тунель і швидко підіймалася вгору східцями. Ми вже перелякалися, що, наче ті орки, потрапили до пастки; та за коморою знайшлися кручені сходи, які вели на вершину арки. Ледве пролізли, бо вихід нагору був напівзавалений камінням. Ми сиділи там високо над повінню і розглядали затоплений Ізенґард. Енти і далі пускали воду, аж поки згасли всі вогні й були затоплені всі підземелля. Туман повільно піднявся вгору і завис величезною сірою парасолею, з милю завтовшки. Увечері над східними пагорбами перегнулася велика райдуга; а потім захід сонця сховався за щільною завісою дощу. Стало дуже тихо. Удалині тужливо завило кілька вовків. Уночі енти засипали канали і повернули Ізен у його колишнє русло. І так усе закінчилося.

Відтоді вода спадає. Мабуть, через стоки в підземеллях. Якби Саруман визирнув у віконце, йому би відкрився безладний, понурий краєвид. Ми почувалися дуже самотньо. І серед цієї руїни ніде жодного ента, ні з ким поговорити і про щось розпитати. Провели ніч отам на арці, було холодно та волого, і ми не спали. У нас було таке передчуття,