Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Троє друзів узялися до їжі; двоє гобітів, не соромлячись, сіли за стіл удруге. «Мусимо скласти нашим гостям компанію», — сказали вони.

— Ви сьогодні такі чемні, — сміявся Леґолас. — А якби ми не з'явилися, ви би, напевно, вже складали компанію один одному?

— Можливо, чом би й ні? — образився Піпін. — Орки годували огидно, до того ж ми голодували. Уже і не згадаю, коли їли досхочу.

— Щось не видно, щоби вам це зашкодило, — зазначив Араґорн. — Ви просто пашите здоров'ям.

— Так, і справді, — підтвердив Ґімлі, вивчаючи їх поглядом із-над келиха. — Ваше волосся стало вдвічі густіше та кучерявіше, ніж було; і я навіть присягнуся, що ви трохи підросли, якщо це можливо для гобітів вашого віку. Принаймні цей Древлен вас голодом не морив.

— То правда, — визнав Мері, — та енти лише п'ють, а водою ж не наситишся. Трунки Древлена поживні, та все одно хочеться чогось суттєвішого. Навіть лембас приїдається.

— То ви пили воду ентів? — вигукнув Леґолас. — Ах, видно, очі Ґімлі його не обманюють. Про трунки Фанґорна співають дивні пісні.

— Багато дивного розповідають про той край, — додав Араґорн. — Але я там ніколи не був. Ну, розкажіть нам про ліс і про ентів!

— Енти, — почав Піпін, — енти… ну, енти, по-перше, всі різні. А потім, їхні очі… дуже дивні в них очі… — Він збився, добираючи слова, а потім замовк. — Ну, та ви вже бачили їх здаля, — продовжив він, — принаймні вони вас бачили і сповістили, що ви прямуєте сюди… і сподіваюся, ви з ними познайомитеся, перш ніж підете звідси. Тоді самі все зрозумієте.

— Так-так! — обурився Ґімлі. — Починаємо історію зі середини. А я би хотів почути все зі самого початку, з того дивного дня, коли наше братство розпалось.

— Усе почуєш, май терпець, — відказав Мері. — Та спершу — якщо вже всі поїли — набиймо люльки і покурімо. І уявімо собі на часинку, ніби ми знов у безпечному Брі чи в Рівендолі.

Він витягнув із кишені шкіряний кисетик, наповнений тютюном.

— У нас тут гори тютюну, — похвалився він. — Ви собі зможете набрати на дорогу, скільки завгодно. Сьогодні вранці ми з Піпіном вивуджували затоплене добро. У воді зараз плаває багато всякого. І Піпін знайшов два барильця, — напевно, винесло з якоїсь пивниці чи комори. Відкрили — а там ось це: тютюн найвищого ґатунку, й анітрохи не підмочений.

Ґімлі взяв дрібку, розтер пальцями і понюхав.

— На дотик приємний і пахне гарно, — сказав він.

— Певно, що гарно! — погодився Мері. — Любий Ґімлі, це ж Довгодонний Листок! На барильцях було тавро Дударів, виразне й чітке. Та як вони сюди потрапили, не уявляю. Мабуть, для Сарумана. Ніколи не чув, аби тютюн відсилали аж так далеко. Ну, а зараз він згодиться нам!

— Згодився би, — зітхнув Ґімлі, — якби була до нього люлька. На жаль, я згубив її в Морії чи ще раніше. Серед ваших трофеїв люльок не було?

— Боюся, не було, — розвів руками Мері. — Ми жодної не знайшли, навіть тут, у вартівні. Здається, Саруман тримав такі розкоші тільки для себе. Та, мабуть, не варто стукати у двері Ортханка і позичати в нього люльку! Доведеться курити по черзі, як і пасує добрим друзям.

— Хвилиночку! — втрутився Піпін, запхав руку за пазуху і витяг м'який мішечок на шворці. — Я тут зберігаю деякі свої скарби, не менш цінні, ніж Перстень. Ось моя стара дерев'яна люлька. А ось іще одна, зовсім нова. Через півсвіту проніс їх, хоч і сам не знаю навіщо. Насправді я не сподівався в дорозі знайти якесь куриво, а моє ж закінчилося. Та от знадобилася. — Він подав Ґімлі маленьку люльку зі широкою пласкою чашечкою. — То ми з тобою квити? — спитав він.

— Квити! — вигукнув Ґімлі. — О найшляхетніший із гобітів, я твій боржник!

— Ну, а я вийду на свіже повітря, подивлюся, що робиться з небом і вітром! — посміхнувся Леґолас.

Вони вийшли разом і посідали на купу каміння перед аркою. Звідти було добре видно всю долину; туман підіймався, і його розвіював вітерець.

— Тепер спробуймо трохи перепочити! — сказав Араґорн. — Умостимося собі на руїнах і будемо балакати, як каже Ґандалф, поки він десь там займається справами. Рідко я втомлювався так, як сьогодні.

Він загорнувся у свій сірий плащ, прикривши кольчугу, простягнув ноги й, відкинувшись на спину, заходився пускати пасемця диму.

— Погляньте! — засміявся Піпін. — Наш Бурлака повернувся!

— А він і не зникав, — мовив Араґорн. — Я і Бурлака, і дунадан, я водночас належу і Ґондору, й Півночі.

Якийсь час вони курили мовчки; а сонце освітлювало рівнину скісним промінням крізь білі хмарини високо на заході. Леґолас, лежачи горілиць, дивився, не кліпаючи, на сонце та небо і тихесенько щось наспівував. Нарешті він сів і сказав:

— Послухайте! Час минає, імла розвіюється, чи могла би розвіятися, якби ці диваки так не чадили. Хто почне розповідь?

— Ну, почну з того, що я прокинувся в темряві, зв'язаний, в орківському таборі, — мовив Піпін. — Стривайте, а який сьогодні день?

— П'яте березня за календарем Ширу, — відповів Араґорн. Піпін порахував на пальцях.

— Якихось дев'ять днів тому! — здивувався він[6]. — А здається, відколи нас спіймали, минув цілий рік. Ну, хоч усе було ніби в кошмарному сні, я пригадую три жахливі дні. Мері мене доповнить, якщо я забуду щось важливе. Не буду вдаватись у подробиці: канчуки, бруд, сморід, таке інше — неприємно згадувати.

І Піпін став розповідати про останній бій Боромира й орківський марш від Емін-Муїлу до Лісу. Слухачі кивали, коли їхні здогади підтверджувалися.

— До речі, ось ваші загублені скарби, — сказав Араґорн. — Думаю, вас це потішить. — Він розстебнув пояс під плащем і вийняв два кинджали в піхвах.

— О! Я вже і не сподівався їх побачити! — зрадів Мері. — Своїм ножиком я подряпав пару орків; але Уґлук відібрав у нас зброю. Як же він розлютився! Спершу я думав, що мене заріжуть, але він відкинув кинджали, ніби обпікшись.

— А ось твоя застібка, Піпіне, — продовжив Араґорн. — Я зберіг її, бо це дуже цінна річ.

— Знаю, — сказав Піпін. — У мене серце щеміло, коли я її кидав; але що мені залишалося робити?

— Нічого іншого, — кивнув Араґорн. — Невільник той, хто не вміє в разі потреби віддати свій скарб. Ти вчинив правильно.

— Молодці, що здогадалися розрізати мотузки на зап'ястях! — похвалив їх Ґімлі. — Вам підвернулася добра нагода, і ви вхопилися за неї, так би мовити, обома руками.

— А нам закрутили головоломку, — сказав Леґолас. — Я вже запитував себе,