Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Це правда, правителю, — підтвердив Мері.
— Ось, наприклад, — продовжив Теоден, — я ніколи не чув, що вони вміють пускати з рота дим.
— У цьому немає нічого несподіваного, — відповів Мері, — адже це мистецтво ми практикуємо лише кілька поколінь. Першим виростив справжній тютюн на своєму городі Тобольд Дудар із Довгодонного, що в Південній Чверті, 1070 року за нашим літочисленням. Як саме старий Тобі натрапив на зілля…
— Ви не знаєте, що вам загрожує, Теодене, — втрутився Ґандалф. — Ці гобіти вмостяться на руїнах і будуть згадувати про знамениті бенкети чи дрібні діяння своїх батьків, дідів і прадідів, і далеких кузенів до дев'ятого коліна, якщо заохотити їх невчасною увагою. Про історію куріння ми поговоримо іншим разом. Де Древлен, Мері?
— Здається, на північному боці. Пішов попити… чистої води. Майже всі енти теж із ним, усе ще працюють… он там.
Мері махнув рукою на паруюче озеро; й усі почули далекі гуркіт і тріск, мовби з гори сходила снігова лавина. Звідти долинуло гуум-гом, схоже на переможні сигнали рогів.
— Отже, Ортханк ніхто не охороняє? — спитав Ґандалф.
— Там довкола вода, — відповів Мері. — Та його сторожують Скоромов і ще кілька ентів. Не всі стовпи та колони на рівнині посадив Саруман. Скоромов, гадаю, стоїть при скелі біля підніжжя сходів.
— Так, там стоїть високий сивий ент, — сказав Леґолас, — опустив руки і завмер, мов придорожний стовп.
— Уже пополудні, — сказав Ґандалф, — а ми від самого ранку ще нічого не їли. Однак я хочу якомога швидше побачитися з Древленом. Він нічого не велів мені переказати, чи миски і пляшки відбили вам пам'ять?
— Велів, — відповів Мері, — і я саме збирався про це сказати, але мене відволікли різні запитання. Я мав повідомити, що якщо правитель Марки та Ґандалф під'їдуть до північної стіни, то зустрінуть там Древлена, й він їх радо привітає. Також можу додати, що там на них чекатиме обід із найкращих страв, відібраних вашими покірними слугами. — І він уклонився.
Ґандалф розсміявся.
— Оце вже краще! — сказав він. — Ну, то що, Теодене, поїдеш зі мною шукати Древлена? Нам треба обминути озеро, та це недалеко. Коли познайомишся з Древленом, багато чого зрозумієш. Бо Древлен — це Фанґорн, старійшина та ватажок ентів, і, поговоривши з ним, ти почуєш голос найстарішого з усіх живих створінь.
— Тоді їдьмо, — погодився Теоден. — До побачення, любі гобіти! Ми обов'язково мусимо зустрітись у мене в палаці! Там ви розкажете мені про все, що ваша душа забажає: про діяння ваших предків, починаючи мало не зі створення світу; і поговоримо про старого Тобольда та його зілля. До побачення!
Гобіти низько вклонилися.
— То ось який він, король Рогану! — шепнув Піпін. — Чудовий старий. Дуже чемний.
IX. Тріски і бутлі
Ґандалф і загін короля повернули на схід, поїхавши вздовж зруйнованих стін Ізенґарда. Та Араґорн, Ґімлі й Леґолас залишилися. Пустили Арода та Гасуфеля пастись, а самі підійшли до гобітів і сіли поруч.
— Ну-ну! Наше полювання закінчилось, і ми врешті зустрілися, та ще й там, де ніхто і не думав опинитися, — сказав Араґорн.
— І поки великі пішли обговорювати важливі справи, — сказав Леґолас, — мисливці могли би познайомитися з відгадками на свої маленькі загадки. Ми пройшли вашими слідами аж до лісу, та є ще багато речей, про які я хотів би знати правду.
— І нам цікаво послухати про вас, — сказав Мері. — Древлен, старий ент, нам дещо розповідав, але цього надто мало.
— На все свій час, — мовив Леґолас. — Ми вас шукали, тож ви звітуйте перші.
— Чи другими, — заперечив Ґімлі. — Краще буде слухати після обіду. Моя рана ниє, та і полудень уже минув. Ці ледацюги покращили би ситуацію, якби принесли для нас хоч трохи тієї здобичі, про яку згадували. Їжа та вино мали б дещо вгамувати мою образу на вас.
— Усе буде, як ти просиш, — пообіцяв Піпін. — Де зручніше обідати: тут чи на руїнах Саруманової вартівні, он там над аркою? Ми сиділи собі тут, аби пильно наглядати за дорогою.
— Краєм ока наглядати! — виправив його Ґімлі. — Та я не піду в орківську халупу. І орківських запасів не торкнуся.
— Ніхто тебе і не просить, — сказав Мері. — Ті орки нам самим до смерті набридли. Та в Ізенґарді не самі лише орки. У Сарумана ще залишилася крихта розуму, щоби не довіряти їм. Його ворота стерегли люди — напевно, його найвірніші слуги. Принаймні харчі їм постачали добрі.
— І тютюн? — спитав Ґімлі.
— Ні, певно, що ні, — розсміявся Мері. — Та це вже окрема історія, нехай зачекає, поки пообідаємо.
— Ну, то ходімо ж обідати! — сказав гном.
Гобіти провели друзів попід аркою, а потім угору по сходах. Широкі двері ліворуч вели у простору кімнату, з протилежного боку якої були ще менші дверцята, а також камін. Вирубана в камені кімната раніше, мабуть, була темна, бо вікна її виходили в тунель. Але тепер крізь проламаний дах лилося світло, а в каміні горіли уламки деревини.
— Розпалив маленьке вогнище, — сказав Піпін. — Трохи зігрітись у тумані. Тут лежало тільки кілька полін, а все, що ми знайшли, було вологе. Але тяга в каміні відмінна: на щастя, комин не завалило. Добре, що є вогонь. Я вам підсмажу кілька грінок. Боюся, хліб тут пролежав три-чотири дні.
Араґорн і друзі сіли на кінці довгого столу, а гобіти зникли за дверцятами.
— Нам повезло, що комору не залило, — сказав Піпін, коли вони вийшли, навантажені тарелями, мисками, келихами, ножами та різноманітними наїдками.
— Не крути носом, друже Ґімлі, — сказав Мері. — Це не орківський корм, а їжа для людини, як каже Древлен. Вам вина чи пива? Є у нас тут бочівочка — зовсім непогана. А ось першокласна солонина. Або, якщо хочете, можу відрізати й підсмажити кілька шматочків шинки. Прикро, що нема ніякої зеленини: кілька останніх днів постачання геть нерегулярне! І нічого солодкого вам не запропоную, хіба що хліб із маслом і медом. Цього досить?
— Цілком, — відповів Ґімлі.
