Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Неприступний був Ізенґард і тривалий час — дуже красивий; і мешкали там великі правителі — стражі Західного Ґондору та мудреці, котрі стежили за зірками. Але поступово Саруман усе перемінив для своєї лукавої мети, покращивши, на його думку, місто. Як же він помилявся, адже всі ці хитромудрі витівки, заради яких він покинув свою колишню мудрість і які щиро вважав своїми винаходами, насправді прийшли з Мордору; тож усе, що він зробив, було нічим іншим, як дитячою забавкою чи рабськими лестощами, маленькою копією тієї велетенської фортеці, в'язниці, зброярні, горнила великої сили, Барад-дура, Темної Вежі, яка суперників не зносила, з лестощів глузувала і спокійно вичікувала свого часу, сповнена пихи та незмірної потуги.
Отака була твердиня Сарумана — за чутками, бо на пам'яті нинішнього покоління роганців ніхто не входив до воріт Ізенґарда, хіба що за винятком кількох на зразок Червослова, котрі пробиралися потайки і про те, що бачили, не розповідали.
Ґандалф проминув стовп із Рукою; вершники відразу помітили, що Рука насправді не біла, а заплямована присохлою кров'ю; придивившись, вони розгледіли, що нігті в Руки червоні. Не звертаючи на це уваги, Ґандалф рушив у туман, а вершники неохоче поїхали слідом. Усе довкола мало такий вигляд, ніби після раптової повені; обабіч дороги розлилися широкі калюжі, заповнивши водою всі западинки, бруківкою текли струмки.
Нарешті Ґандалф зупинився і кивнув головою, скликаючи всіх до себе; за його спиною імла розвіялась і світило бліде сонце. Було вже пополудні. Загін стояв перед ворітьми Ізенґарда.
Та ворота, вирвані з петель і покручені, лежали на землі. Довкола було розкидане каміння, розтріскане чи подрібнене на незліченні уламки або ж звалене в купи. Велика арка все ще стояла, та за нею відкривався пролом: склепіння тунелю обвалилось, а стіни зяяли великими тріщинами та дірами; башти розсипалися на порох. Якби Велике Море розлютилося й ударило в ці гори штормовою хвилею, то не спричинило би більшого руйнування.
За кільцем стін парувала вода — казан із окропом, у якому плавали, занурюючись і кружляючи, потрощені дошки та колоди, скрині та діжки, всілякий мотлох. Покручені та похилені стовпи здіймали розщеплені стрижні над водою, та всі дороги затопило. А вдалині, в пелені спіралеподібної хмари, бовванів скелястий острів. Темна і неторкнута бурею височіла вежа Ортханк. Каламутні хвилі плюскотіли біля її підніжжя.
Король і його супутники мовчки сиділи на конях, споглядаючи розгром Саруманової сили; та як це сталося, не розуміли. Перевели погляд на арку і розбиті ворота. Там, зовсім неподалік, побачили велику купу каміння; і раптом помітили дві маленькі постаті, котрі зручно розляглися серед уламків, ледве помітні у своїх сірих плащах. Поруч було розкладено пляшки, миски і тарелі, так ніби хтось щойно добре попоїв і тепер відпочивав після важкої роботи. Один із незнайомців, здається, спав; другий, заклавши ногу на ногу, а руки під голову, сперся спиною на перекошену плиту і пускав ротом довгі пасемця та маленькі кільця легкого голубого диму.
Якусь мить Теоден, Еомер і всі їхні товариші здивовано видивлялися на незнайомців. Посеред руїн Ізенґарда таке видовище здавалося неймовірним. Але перш ніж заговорив король, маленька постать, яка пускала дим, раптом помітила мовчазних вершників на межі туману і скочила на ноги. На перший погляд, це був юнак, хоч удвічі нижчий за звичайного чоловіка; його кучерява чуприна була непокрита, але поплямлений плащ мав такі самі відтінки та крій, як у товаришів Ґандалфа, котрі прибули до Едораса. Юнак низько вклонився, приклавши руку до грудей. Потім, мовби не помічаючи чарівника та його друзів, звернувся до Еомера і короля.
— Ласкаво просимо до Ізенґарда, шановні витязі! — сказав він. — Ми тут за воротарів. Меріадоком, сином Сарадока, звуть мене; а мого товариша, котрого, на жаль, здолала втома… — тут він копнув сплячого, — звуть Переґріном, сином Паладіна, з роду Туків. Ми з далекої Півночі. Пан Саруман удома, та зараз він радиться з якимось Червословом, інакше неодмінно вийшов би зустріти таких шляхетних гостей.
— Неодмінно би вийшов! — засміявся Ґандалф. — І це Саруман доручив вам стерегти його пошкоджені ворота і виглядати гостей у ті хвилини, коли ви зволите відволіктися від тарілки та пляшки?
— Ні, шановний пане, цю справу він оминув увагою, — поважно відповів Мері. — Він дуже заклопотаний. Так розпорядився Древлен, який перебрав на себе керівництво Ізенґардом. Він звелів зустріти правителя Рогану і належно привітати його. Я зробив усе, що зміг.
— А своїх товаришів привітати? Про Леґоласа та про мене забув? — вигукнув Ґімлі, вже не можучи стримуватись. — От шалапути, от ледацюги хутроногі! Ми гасаємо за ними дві сотні ліг болотами й лісами, б'ємось і ризикуємо життям заради них! А вони ось тут бенкетують і вилежуються… і люльки посмоктують! Люльки! Де ви взяли тютюн, пройдисвіти? Молот і обценьки! Я розриваюся між злістю і радістю, і якщо не лусну, то буде чудо!
— Ти і за мене сказав, Ґімлі, — засміявся Леґолас. — Тільки мене більше цікавить, звідки в них вино.
— Одного ви точно не знайшли у вашому полюванні — це яснішого розуму, — сказав Піпін, розплющивши одне око. — Тут ви знаходите нас на полі перемоги серед воєнної здобичі й дивуєтеся, звідки в нас ці крихти цілком заслужених благ!
— Цілком заслужених? — перепитав Ґімлі. — Я в це не вірю! Вершники розсміялись.
— Анітрохи не сумніваюся, що ми стали свідками зустрічі добрих друзів, — зазначив Теоден. — Отже, це твої загублені товариші, Ґандалфе? Щодня доля приносить нові дива! Відколи я вийшов із дому, побачив їх чимало; і от знову переді мною народ із легенди. Це часом не дрібнолюдики, чи голбітлани по-нашому?
— Гобіти, якщо ваша ласка, правителю, — поправив Піпін.
— Гобіти? — перепитав Теоден. — Ваша мова дивно змінилась, але ім'я звучить непогано. Гобіти! Усе, що я про вас чув, не відповідає дійсності.
Мері вклонився; Піпін підвівся і також схилився в низькому поклоні.
— Ви такі ласкаві, правителю, принаймні так мені би хотілося, — сказав він. — Але тут іще одне диво! Вийшовши з дому, я побував у багатьох країнах, але оце вперше зустрічаю людей, котрим щось відомо про гобітів.
— Наш народ колись
