Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Тут заревіли сурми. Пролунав гуркіт, вибухнуло і задиміло полум'я. З шумом і пінявою ринули води струмка: їх уже нічого не стримувало, у стіні відкрився величезний пролом. Військо темних тіней кинулось усередину.

— Саруманова нечисть! — скрикнув Араґорн. — Поки ми розмовляли, вони знову проповзли у стік і запалили в нас під ногами вогонь Ортханка. Еленділ! Еленділ! — вигукнув він, стрибаючи в пролом.

Тієї ж миті сотня драбин лягла на зубці. Понад і попід муром, як чорна хвиля на піщану дюну, накотився останній наступ. Оборону знесло. Частина вершників відходила все далі в Яр, падаючи і захищаючись, крок за кроком відступаючи до печер. Інші прорубували собі шлях до цитаделі.

Широкі сходи підіймалися від Яру до внутрішніх воріт Горнбурґа. Біля самого підніжжя стояв Араґорн. У його руці світився Андуріл, і пострах меча стримував навалу ворогів, поки один по одному всі воїни, котрі встигли добігти до східців, не досягли воріт. Позаду Араґорна, на найвищій сходинці, завмер Леґолас. Він натягнув лук, але в нього залишилася тільки одна стріла, і він приготувався пристрелити першого ж орка, котрий наважиться підступити до сходів.

— Усі, хто міг, уже сховався за стінами, Араґорне! — крикнув він.

— Піднімайся!

Араґорн повернувся і поспішив сходами вгору, та спіткнувся, біжучи, здоланий втомою. Тієї ж миті вороги рвонули вперед. Орки з вереском подерлися догори, намагаючись довгими руками вхопити Араґорна. Перший із них упав із останньою стрілою Леґоласа в горлі, та решта перескочила через убитого. І тоді величезний камінь, скинутий зі стіни, покотився сходами, валячи всіх орків донизу, в Яр. Араґорн добіг до воріт і захряснув їх за собою.

— Погані наші справи, друже мій, — сказав він, витираючи піт із чола.

— Погані, — сказав Леґолас, — але не безнадійні, доки ти з нами. А де Ґімлі?

— Не знаю, — відповів Араґорн. — Востаннє я бачив його, як він бився під муром, але потім нас розкидало в різні боки.

— Шкода! Це погана звістка, — спохмурнів Леґолас.

— Він стійкий і сильний, — сказав Араґорн. — Будемо сподіватися, що добереться до печер. Там він буде у безпеці. У більшій безпеці, ніж ми. Такий сховок йому, гномові, буде до вподоби.

— На це я і сподіваюся. Та краще би він пішов цією дорогою. Я ж хотів похвалитися майстрові Ґімлі, що дорахував до тридцяти дев'яти.

— Якщо він проб'ється до печер, то знову тебе перевершить, — засміявся Араґорн. — Я ще не бачив, аби хтось володів сокирою так, як він.

— Ну, то я піду пошукаю стріли, — сказав Леґолас. — Швидше би закінчилася ніч — засвітла буде легше стріляти.

Араґорн перейшов у цитадель. Там він довідався, що Еомера немає в Горнбурзі.

— Ні, він іще не повернувся, — повідомив один із воїнів Фолду.

— Востаннє я бачив його, коли він збирав людей і боровся за прохід углиб Яру. З ним були Ґамлінґ і гном, але я не зміг пробитися до них.

Араґорн перетнув внутрішнє подвір'я і піднявся до верхньої кімнати башти. Там, оглядаючи долину з вузького вікна, стояв король.

— Які звістки, Араґорне? — спитав він.

— Ворог захопив мур, правителю, вся оборона зметена; та дехто втік до цитаделі.

— Еомер тут?

— Ні, правителю. Та багато твоїх людей відступило вглиб Яру, і, кажуть, Еомер був із ними. В ущелинах вони можуть затримати ворога і сховатись у печерах. Чи є в них надія на порятунок, не відомо.

— Більша, ніж у нас. Кажуть, там добрі запаси. І чисте повітря надходить крізь щілини в породі. Непохитну оборону не прорве ніхто. Там можна триматися довго.

— Але орки притягнули різну погань із Ортханка, — сказав Араґорн. — Вони мають підривний вогонь, і з ним узяли мур. Якщо вони не прорвуться до печер, то зможуть замурувати їх іззовні. Та ми зараз мусимо зосередитися на власній обороні.

— Нудить мене в цій тюрмі, — сказав Теоден. — От якби я взяв списа і повів своїх воїнів у поле, то, можливо, знову відчув би захват битви і так би й загинув. А тут із мене мало користі.

— Але тут ти принаймні під захистом найміцнішої твердині Марки, — сказав Араґорн. — У нас більше надії захистити тебе в Горнбурзі, ніж в Едорасі чи навіть у Гірському Скиті.

— Кажуть, що Горнбурґ ніколи не падав перед ворогом, — відповів Теоден, — але зараз моє серце сповнене сумнівів. Світ змінюється, і те, що колись було міцне, тепер стало ненадійним. Як нашій вежі вистояти проти такого війська і такої безмежної ненависті? Знав би я, що сила Ізенґарда так зросла, — мабуть, не виступив би їй назустріч, попри всю мудрість Ґандалфа. Зараз його поради не здаються такими добрими, як при ранковому світлі.

— Не суди про поради Ґандалфа, поки ще все не закінчилося, правителю.

— А кінець уже близько, — сказав король. — Та я не хочу загинути тут, мов старий борсук у пастці. Сніжногривий, Гасуфель і коні мого почту у дворі фортеці. На світанку я звелю засурмити в Гельмів Ріг і вийду на бій. Ти підеш зі мною, сину Араторна? Може, ми прокладемо собі дорогу, а коли загинемо, то про нас складатимуть пісні — якщо хтось виживе.

— Я піду з тобою, — відповів Араґорн.

Від короля він повернувся на укріплення і обійшов усі пости, підбадьорюючи воїнів і допомагаючи там, де атака була найгарячіша. Разом із ним пішов Леґолас. Знизу рвалося полум'я і від вибухів здригалося каміння. Орки закидали гаки і приставляли драбини. Знову і знову вони здобували вершину зовнішнього муру, і знову оборонці скидали їх донизу.

Урешті Араґорн зупинився над великими воротами, не зважаючи на ворожі стріли. Подивившись на схід, він побачив, що небо почало світліти. Тоді підняв відкриту долоню на знак того, що хоче вести переговори. Орки завищали і зареготали.

— Злазь! Злазь до нас! Якщо хочеш із нами поговорити, то злазь! І тягни свого короля! Ми доблесні урук-хаї. Ми викуримо його з нори, якщо не вилізе сам. Тягни свого короля-неробу!

— Король сам вирішує, коли йому виходити, — відповів Араґорн.

— А ти що там робиш? Чого виглядаєш? Чи, може, хочеш нас перелічити? Ми доблесні урук-хаї.

— Я чекаю світанку, — мовив Араґорн.

— І що з того світанку? — зареготали вони. — Ми доблесні урук-хаї: ми б'ємося й удень, і вночі, й у гарну погоду, й у бурю. Ми прийшли вбивати, при сяйві сонця чи місяця. Що з того світанку?

— Ніхто не знає, що принесе новий день, — відповів Араґорн. — Забирайтеся звідси, поки не пізно.

— Злазь, бо ми самі скинемо тебе зі стіни, — закричали вони. — Це не переговори.