Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Еомер швидко почав готувати людей до оборони. У Горнбурзі розташувались король із почтом, а також люди з Фолду. Та на зовнішній мур і його вежу Еомер виставив більшість наявних бійців, бо тут успіх оборони в разі потужного цілеспрямованого штурму видавався сумнівнішим. Коней під невеликою охороною відвели углиб Яру.

Фортечний мур мав двадцять футів заввишки і був такий широкий, що зверху по ньому могли іти четверо в ряд, прикриті парапетом, із-понад якого виглянув би лише високий чоловік. Подекуди між кам'яними зубцями виглядали вузькі бійниці. До цього укріплення можна було дістатися східцями, які бігли від дверей у зовнішньому подвір'ї Горнбурґа; з Яру до муру також вело троє сходів; але ззовні мур був гладенький, і на жодному стику його майстерно викладених кам'яних блоків не знайти було опори для ніг, а зверху камені нависали мов скеля, вибита морським прибоєм.

Ґімлі стояв, притулившись до зубця на мурі. Леґолас сидів на парапеті, вдивляючись у пітьму.

— Оце мені більше до вподоби, — сказав гном, тупаючи по плитах. — Чим ближче до гір, тим веселіше. Каміння тут добре. Ця земля має міцні кості. Я відчув їх ногами, коли ми піднімалися від рову. Дайте мені рік і сотню наших робітників — і я збудую твердиню, об яку армії будуть розбиватися, мов хвилі.

— У цьому я не сумніваюся, — мовив Леґолас. — Але ти гном, а всі гноми — диваки. Мені це місце не подобається, і при світлі дня воно, мабуть, не набагато краще. Але ти, Ґімлі, мене заспокоюєш, і я радію, що ти стоїш поруч, міцно впершись у землю й зі сокирою в руках. Шкода, що серед нас немає інших гномів. А ще я багато віддав би за сотню вправних стрільців із Морок-лісу. Вони нам би знадобились. У рогіримів є непогані лучники, та їх мало, надто мало.

— Стріляти зараз темно, — сказав Ґімлі. — Саме час поспати. Так, поспати! Ще жодному гномові не хотілося так спати, як мені зараз, їздити верхи втомливо. Та моя сокира горить у руках. Дай мені кілька орків і місце, щоби розвернутись, — і сонливість мов рукою зніме!

Поволі спливав час. Ген унизу в долині все ще горіли розкидані вогні. Загони Ізенґарда наступали в суцільній тиші. Ланцюжки смолоскипів повзли, звиваючись, угору.

Раптом біля Рову пролунали вереск орків і бойові вигуки людей. Полум'яні факели спалахнули над валом і зметнулись у проїзді, а потім розсипались іскрами і згасли. Від Рову назад до воріт Горнбурґа помчали вершники. То відступав ар'єргард воїнів Фолду.

— Ворог уже близько! — повідомили вони. — Ми випустили всі свої стріли, Рів заповнений орками. І надовго він їх не затримає. У багатьох місцях вони видираються на берег, мов хмара повзучих мурах. Але ми навчили їх не ходити зі смолоскипами.

Минула північ. Небо було геть темне, і непорушне важке повітря віщувало грозу. Раптом хмари роздер сліпучий спалах. Гілляста блискавка вдарила в пагорби на сході. На одну мить спостерігачі на мурі побачили весь простір між ними та Ровом, освітлений білим спалахом: поле кишіло чорними тінями, присадкуватими і товстими, довгими та худими, у високих шоломах і з чорними щитами. Сотні й сотні їх переправлялися через Рів. Темний приплив накочувався на мур від скелі до скелі. Долиною прогуркотів грім. Зашуміла злива.

Такою самою густою зливою перелетіли через зубчасту стіну стріли і з брязкотом посипалися на каміння. Деякі влучили в ціль. Атака на Гельмів Яр розпочалася, але той не відповів нічим, ані звуком, ані стрілою.

Нападники зупинилися, заскочені мовчазною загрозою скель і стін. Темряву безперестанку роздирали блискавки. Тоді орки завищали і, затрясши списами та мечами, випустили хмару стріл, аби поцілити в тих, хто з'являвся у бійницях; і люди Марки вражено споглядали, як їм здавалося, велике поле темних злаків, збурене війною, і кожен колос поблискував колючим світлом.

Заревіли мідні сурми. Вороги кинулись уперед: одні — на фортечний мур, інші — до дамби, що вела до воріт Горнбурґа. У війську були здоровенні орки та дикі горці зі Сірого Краю. На мить вони завагались, а відтак рушили далі. Блискавки спалахували, висвітлюючи на кожному шоломі та щиті мертвотно-білу Руку Ізенґарда. Вороги видерлися на скелю; вони сунули до воріт.

І тоді фортеця нарешті відповіла: нападників зустріли шквалом стріл і градом каміння. Ворожі лави здригнулися, розладнались і відкотились; а потім навалилися знову і знову відплинули; і так, ніби припливна хвиля, вони зупинялися на щоразу вищій точці. Удруге залунали сурми, і ревуча зграя кинулась уперед. Нападники прикривалися великими щитами, наче дахом, а під ними несли два стовбури здоровенних дерев. Позаду товпилися орки-стрільці, посилаючи зливу дротиків у лучників на мурі. Вороги добулися до воріт. Дерева в міцних руках розбивали ворота з розкотистим гупанням. Якщо падав якийсь орк, прибитий кинутим ізгори каменем, на його місце вискакували двоє. Раз у раз розгойдувалися тарани і били у ворота.

Еомер і Араґорн стояли на мурі поряд. Вони чули ревіння голосів і глухі удари таранів; і тоді в раптовому спаласі блискавки розгледіли небезпеку.

— Ходімо! — гукнув Араґорн. — Саме час нам разом вийняти мечі!

Мов займистий вогонь, побігли вони вздовж муру й угору сходами до зовнішнього подвір'я фортеці. На бігу вони зібрали групку хоробрих воїнів із мечами. На західному розі муру, де скеля простягалася йому назустріч, була потаємна хвіртка. Від них до великих воріт, між муром і крутим краєм скелі, бігла вузька доріжка. Еомер із Араґорном вискочили з хвіртки, їхні люди — слідом. Два мечі, вийняті з піхов, спалахнули як один.

— Гутвайн! — крикнув Еомер. — Гутвайн за Марку!

— Андуріл! — гукнув Араґорн. — Андуріл за дунаданів! Вони кинулися на дикунів. Андуріл злітав і падав, сяючи білим вогнем. На мурі та вежі радісно загукали:

— Андуріл! Андуріл став до бою. Знову засяяв Меч, що був Зламаний!

Нажахані орки покидали тарани і спробували відбиватись; але стіна їхніх щитів розкололася, наче від удару блискавки, і вони падали порубані або гепалися зі скелі в кам'янистий потік. Орки скажено відстрілювались, але потім побігли.

На якусь мить Еомер і Араґорн зупинилися перед воротами. Грім гуркотів десь удалині. Блискавиці все ще миготіли ген над далекими горами на півдні. Здійнявся пронизливий північний вітер. Зорі визирнули з-за подертих хмар; над західними пагорбами виплив місяць, розливаючи жовте сяйво.

— Ми прибігли якраз вчасно, — сказав Араґорн, дивлячись на ворота.