Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Ні, ні! — закричав Ґімлі. — Швидко забираймося звідси! Я і так знаю їхні думки: ненависть до всіх двоногих, а говорять вони про руйнування й убивство.

— Не до всіх двоногих, — заперечив Леґолас. — Ти помиляєшся. Вони ненавидять орків. Адже ці дерева не місцеві і з ельфами та людьми майже не знайомі. Низини, де вони виростали, далеко звідси. Гадаю, Ґімлі, що вони прийшли сюди зі самих нетрів Фанґорну.

— Тоді Фанґорн — найнебезпечніший ліс у Середзем'ї, — сказав Ґімлі. — Я щиро вдячний за їхню допомогу, та любити їх не можу. Нехай тобі вони здаються гарними, та в цій землі я бачив більшу красу, чудовішу за всілякі гаї та галявини: моє серце дотепер переповнене нею.

Дивні істоти — люди, Леґоласе! Тут у них одне з чудес Північного Світу, і як вони його звуть? Печери, кажуть вони! Печери! Сховища на час війни, склад для сіна! Дорогий мій Леґоласе, чи відомо тобі, що підземелля Гельмового Яру величезні й гарні? Якби гноми довідалися про них, сюди би почалося нескінченне паломництво. Та вони платили би щирим золотом, аби хоч разочок поглянути на таке чудо!

— А я би заплатив золотом, тільки би туди не ходити, — сказав Леґолас. — І вдвічі більше — щоби мене випустили, якщо раптом таки забреду!

— Ти нічого не бачив, тому я вибачу твій жарт, — сказав Ґімлі. — Але ти говориш дурниці. Чи не чудові палати вашого короля під горою в Морок-лісі, що їх у давнину допомагали будувати гноми? А вони просто халупи порівняно з тутешніми підземеллями: величезні зали, сповнені музикою води, що скрапує в озера, прекрасні, мов Келед-зарам у зоряному сяйві.

Леґоласе, коли палахкотять смолоскипи і люди ступають піщаними долівками під лункими склепіннями, ах! — тоді, Леґоласе, на гладеньких стінах виблискують самоцвіти, кристали та прожилки золотої руди; і світло пронизує складки мармуру, схожі на мушлі, напівпрозорі, мов долоні Королеви Ґаладріель. Там є білі, шафранові та рожеві, мов зоря, колони, Леґоласе, чудернацьких, казкових форм; вони виростають із різнобарвних долівок назустріч склепінням, із яких звисають іскристі крила, намиста, завіси, витончені, мов замерзлі хмаринки; списи, хоругви, шпилі підвішених палаців! Вони віддзеркалюються в тихих озерах: мерехтливий світ визирає з темних вод, вкритих прозорим склом; міста, які й не снилися Дарінові, простягаються алеями та колонадами двориків ген аж у темні кінці, куди не сягає світло. І плюсь! — падає срібна краплина, й у колах зморщок на склі вежі гнуться і тремтять, наче водорості й корали в морському гроті. Тоді настає вечір: усе тьмяніє і згасає; смолоскипи переносять в іншу палату, в інший сон. Там за однією палатою з'являється друга, Леґоласе; за залою зала, над куполом купол, східці за східцями; і кручені коридори ведуть до самого осердя гір. Печери Підземелля Гельмового Яру! Щасливий випадок привів мене туди! Я плакав, коли покидав їх.

— Ну, то я бажаю тобі, Ґімлі, — сказав ельф, — вийти живим із війни і знову сюди повернутися. Тільки не говори про них своїм родичам! За твоїми словами, їм немає чим зайнятися. Мабуть, люди цього краю правильно роблять, що нічого не розповідають: одна сімейка беручких гномів із молотками та зубилами наламає більше, ніж збудували люди.

— Ні, ти нічого не розумієш, — обурився Ґімлі. — Така краса не залишить байдужим жодного гнома. Ніхто з нащадків Даріна не стане видобувати в цих печерах каміння чи руду, хай навіть там знайдуться діаманти і золото. Хіба ти рубатимеш на дрова весняний гай у цвіту? Ми би доглядали за цими галявинами розквітлого каменю, а не грабували їх. Обережно, легкими різцями — маленька скалка породи і не більше, можливо, за цілий день — отак би ми працювали, і з роками ми би відкрили нові переходи, нові зали, які нині ховаються в пітьмі, лише порожнини за тріщинами в камені. А освітлення, Леґоласе! Ми зробили би такі світильники, які сяяли колись у Казад-думі; і, якби забажали, ми відігнали би ніч, що панує там із дня створення гір; а якби забажали спочинку, то дозволили би їй повернутися.

— Ґімлі, твої слова мене зворушили, — сказав Леґолас. — Ти ще ніколи не говорив так. Я вже починаю жалкувати, що не побачив тих печер. Домовмося так: якщо повернемося живими з усіх небезпек, які на нас чекають, то трохи помандруємо разом. Ти зі мною відвідаєш Фанґорн, а я піду з тобою до Гельмового Яру.

— Не таким шляхом хотілося би мені повертатися, — сказав Ґімлі.

— Та добре вже — витерплю Фанґорн, якщо ти пообіцяєш зайти до печер і разом зі мною навтішатися цим чудом.

— Домовилися, — мовив Леґолас. — Але зараз, на жаль, нам треба залишати і печери, й ліс. Поглянь! Дерева вже закінчуються. Чи далеко до Ізенґарда, Ґандалфе?

— Для Саруманових ворон, — відповів Ґандалф, — близько п'ятнадцяти ліг: п'ять від Гельмового Яру до Бродів, а звідти до воріт Ізенґарда — десять. За ніч ми всього шляху не подолаємо.

— А що ж нас чекатиме там? — поцікавився Ґімлі. — Ти, мабуть, знаєш, а я ж не відгадаю.

— Я і сам не знаю напевно, — відповів чарівник. — Я був там учора ввечері, та відтоді багато могло змінитись. Але переконаний, що для тебе ця подорож не видасться марною — нехай навіть ти мусив покинути Осяйні Печери Аґларонда.

Нарешті вони виїхали з лісу й опинилися наприкінці ущелини, де дорога від Гельмового Яру розгалужувалась: одна йшла на Едорас, друга — на північ до Ізенських Бродів. Леґолас притримав коня і з жалем озирнувся. Тоді раптом скрикнув:

— Там очі! Очі визирають із-поміж гілок! Таких очей я ще ніколи не бачив.

Усі, заскочені його криком, зупинились і обернулись, а Леґолас розвернув коня.

— Ні, ні! — зарепетував Ґімлі. — Якщо ти збожеволів, то їдь куди хочеш, але спершу дай мені зійти на землю! Не треба мені ніяких очей!

— Стій, Леґоласе Зеленлисте! — гукнув Ґандалф. — Не повертайся до лісу, ще не час!

Тільки-но він сказав це, як із-за дерев виступили три дивні постаті. Високі, мов тролі, дванадцять, а то й більше футів на зріст; міцні тіла, мов стовбури молодих дерев, одягнуті в сіро-брунатні сорочки, а може, то була така шкіра. Довгі руки та ноги з багатьма пальцями, жорстке волосся, а бороди сіро-зелені, як мох. Очі їхні дивилися серйозно, та вершників вони не помічали, бо погляди були звернені на північ. Раптом вони піднесли до вуст довгі долоні