Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Але якщо це не твої чари, то чиї? — здивувався Теоден. — Не Саруманові ж, це очевидно. Невже є могутніший за тебе мудрець, поки що нам не відомий?
— Чари тут ні до чого, а сила — набагато старіша, — відповів Ґандалф, — сила, яка розгулювала по землі, ще коли не співали ельфи і не дзвеніли молоти.
Дерев залізо ще не сікло,
Ще місяць юне мав чоло;
Ні персня не було, ні бід, —
Лісами йшов могутній хід.
— І яка відповідь на твою загадку? — спитав Теоден.
— Якщо хочеш дізнатися, то їдь зі мною до Ізенґарда, — відповів Ґандалф.
— До Ізенґарда? — здивувались усі.
— Так, — підтвердив Ґандалф. — Я повертаюся до Ізенґарда, й ті, хто бажає, можуть поїхати зі мною. Отам набачитеся чудес!
— Але навіть якщо зібрати всіх воїнів Марки, вилікуваних і відпочилих, нам не вистачить сил для нападу на твердиню Сарумана, — сказав Теоден.
— І все-таки я їду до Ізенґарда, — сказав Ґандалф. — Я не затримаюся там надовго. Бо шлях мій лежить на схід. Чекайте на мене в Едорасі, коли місяць буде щербатий!
— Ні! — заперечив Теоден. — Я засумнівався в темну передсвітанкову годину, але тепер ми з тобою не розлучимося. Я поїду з тобою, якщо ти так радиш.
— Я хочу якомога швидше зустрітися зі Саруманом, — сказав Ґандалф, — а оскільки він завдав тобі багато шкоди, то пасувало б, аби там був і ти. Коли зможеш виступити?
— Мої люди виснажені битвою, — сказав король. — І я теж втомлений. Я довго пробув у сідлі й мало спав. На жаль, мої літа не вигадані й не нашептані Червословом. Це хвороба, якої не вилікує жодний лікар, навіть ти, Ґандалфе!
— Тоді нехай перепочинуть усі, хто поїде зі мною, — порадив Ґандалф. — Вирушимо в сутінках. Найкраще, щоби віднині всі наші від'їзди та приїзди утримувались у цілковитій таємниці. Але багато людей не бери, Теодене. Ми їдемо на переговори — не на битву.
Тоді король вибрав кількох воїнів, неушкоджених і з прудконогими кіньми, і розіслав їх зі звісткою про перемогу в усі кінці Марки; і також понесли вони його наказ, аби всі чоловіки, молоді та старі, поспішили до Едораса. Там, наступного дня після повного місяця, правитель Марки буде радитися з усіма, хто може тримати в руках зброю. Для походу до Ізенґарда король вибрав Еомера та двадцятьох витязів зі свого двору. З Ґандалфом мали йти також Араґорн, Леґолас і Ґімлі. Незважаючи на поранення, гном не хотів залишатись.
— Удар орка був зовсім слабкий, та ще й лезо ковзнуло по шапці, — сказав він. — Мене така подряпина не стримає.
— Дай тоді хоч промию рану перед походом, — сказав Араґорн.
Король повернувся до Горнбурґа й ліг спати, і такого спокійною сну він не мав уже багато років; воїни його супроводу також відпочивали. Та всі інші, крім поранених, стали до важкої праці; адже багато полягло у битві, й тіла їхні лежали на полі чи в Яру.
Жоден орк не залишився живий; і трупів їхніх було не злічити. Але дуже багато горців здалось і перелякано благало про милість.
Воїни Марки забрали в них зброю і дали їм роботу.
— Тепер виправляйте лихо, яке накоїли, — наказав Еркенбранд. — А потім поклянетеся ніколи не переходити Ізенські Броди зі зброєю в руках і ніколи не приєднуватися до ворогів людей, — тоді відпустимо вас додому. Саруман обдурив вас. Для багатьох нагородою за їхню службу стала смерть; а якби ви перемогли, то не набагато ліпшою виявилася би ваша платня.
Воїнів із Сірого Краю вразили його слова; адже Саруман переконував їх, що роганці жорстокі й полонених спалюють живцем.
Посеред поля перед Горнбурґом насипали два кургани і поховали там усіх вершників Марки, котрі полягли при обороні: один — для вершників Східної Марки, другий — Західного Фолду. В окремій могилі, в затінку Горнбурґа спочив Гама, начальник королівської сторожі. Він поліг перед Воротами.
Тіла орків поскладали у великі купи далеко від курганів, під узліссям. І люди не знали, що робити з купами падла, бо ні поховати, ні спалити таку масу було неможливо. Дров для вогнища було замало, а підійти зі сокирою до дивовижних дерев ніхто би не наважився, тим паче, що Ґандалф наказав не брати ні шматка кори, ні гілки.
— Нехай лежать, — сказав Ґандалф. — Завтра вранці вирішимо.
Опівдні загін короля став готуватися до подорожі. Поховання загиблих тільки починалось; і Теоден оплакував втрату Гами, першим кинувши на його могилу жменю землі.
— Великої шкоди завдав Саруман мені та цій землі, — сказав він Ґандалфові. — І при зустрічі я йому нагадаю про це.
Сонце вже хилилося до пагорбів на заході ущелини, коли Теоден і Ґандалф із воїнами рушили від Рову. Проводжати їх вибралася велика юрба вершників і людей із Західного Фолду, старих і малих, жінок і дітей, котрі повиходили з печер. Чистими голосами вони заспівали переможну пісню; а потім замовкли, зі страхом помітивши дерева і не знаючи, чого чекати від них.
Вершники під'їхали до лісу і зупинилися; ні коні, ні люди не бажали ступати туди. Дерева стояли сірі та грізні, між ними клубочився туман. Кінці довгих гнучких гілок звисали, мов жадібні пальці, коріння виступало зі землі, ніби лапи дивних чудовиськ, а під ними зяяла темна пустка. Але Ґандалф поїхав, ведучи загін уперед, і там, де дорога від Горнбурґа вступала в ліс, усі побачили склепінчастий прохід під величезними кронами; і Ґандалф проїхав через ці ворота, а воїни — слідом за ним. Вони здивовано виявили, що лісом іде дорога, а поруч збігає струмок; угорі відкривалося чисте небо, залите золотавим світлом. Але обабіч ряди височенних дерев огортали сутінки, що простягались углиб, у непроглядну пітьму; і звідти долинали тріск і стогін гілок, і приглушені крики, і шум неясних голосів, і гнівне бурмотіння. Не видно було ні орків, ні жодних інших живих істот.
Ґімлі їхав на коні разом із Леґоласом; і вони трималися біля Ґандалфа, бо Ґімлі боявся лісу.
— Тут гаряче, — звернувся Леґолас до Ґандалфа. — Усе довкола просякнуте гнівом. Чуєш, як тремтить повітря?
— Чую, — відповів Ґандалф.
— Що ж сталося з нещасними орками? — спитав Леґолас.
— Думаю, про це ніхто ніколи не довідається, — відповів Ґандалф.
Якийсь час вони їхали мовчки; а Леґолас постійно роззирався на всі боки, йому кортіло зупинитись і прислухатися до лісових звуків, але Ґімлі був проти.
— Таких дивовижних дерев я ще ніколи не бачив, — казав ельф. — А я ж стільки дубів
