Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Біля Гельмових Воріт перед входом до Яру від північної кручі відходило скелясте ребро. На ньому височіли стародавні кам'яні мури, а за ними стояла висока башта. Розказували, що в давні часи слави Ґондору морські королі збудували цю твердиню руками велетнів. Називалася вона Горнбурґ, бо коли на башті грала сурма, її звук відлунював у Яру, мовби з гірських печер виходили армії давно забутих днів. Люди давнини також збудували від Горнбурґа до південної кручі мур, загородивши вхід до ущелини. З-під муру широким водостоком плив струмок. Він огинав підніжжя фортеці, а далі по глибокому жолобу збігав широким зеленим клином, що полого опускався від Гельмових Воріт до Гельмового Рову, а звідти — в долину і до Західного Фолду. Тут, у Горнбурзі біля Гельмових Воріт, оселився Еркенбранд, правитель Західного Фолду на кордонах Марки. Коли часи потемніли перед загрозою війни, Еркенбранд, навчений досвідом, полагодив мур і зміцнив твердиню.
Вершники ще не доїхали до гирла ущелини, коли розвідники, котрі вирушали вперед, загукали і засурмили. У темряві засвистіли стріли. Один із розвідників негайно повернувся і доповів, що долиною нипають вовки та що банди орків і диких горців поспішають на південь від Ізенських Бродів і, здається, сунуть до Гельмового Яру.
— Ми виявили, що багато наших полягло при відступі, — сказав розвідник. — І ще ми зустріли окремі загони, які блукають степом без ватажків. Ніхто не знає, що з Еркенбрандом. Імовірно, що його наздоженуть іще до Гельмових Воріт, якщо він уже не загинув.
— А хтось бачив Ґандалфа? — спитав Теоден.
— Так, правителю. Бачили вершника у білому вбранні, котрий мчав степами, як вихор понад травами. Думали, що то — Саруман. Кажуть, надвечір він подався до Ізенґарда. А ще кажуть, що раніше бачили Червослова, який ішов на північ разом із орками.
— Скрутно ж йому доведеться, якщо його зустріне Ґандалф, — сказав Теоден. — Що ж, тепер мене покинули обидва радники, і старий, і новий. Але іншого вибору в нас нема — тільки йти вперед, як радив Ґандалф, до Гельмових Воріт, є там Еркенбранд чи ні. Чи відомо, який загін ворога вийшов із півночі?
— Дуже великий, — відповів розвідник. — Звісно, коли втікаєш, то ворог в очах двоїться, та я говорив зі сміливцями і не маю сумніву, що сили ворога у багато разів перевищують наші.
— Отже, треба поспішати, — сказав Еомер. — Будемо пробиватися крізь лави ворога, що стоїть між нами та фортецею. У Гельмовому Ярі є печери, в яких можуть переховуватися сотні людей, а звідти потаємні ходи ведуть до гір.
— Не покладайтеся на потаємні ходи, — застеріг король. — Саруман уже давно нишпорить у цих землях. Але у фортеці ми зможемо протриматися довго. Рушаймо!
Араґорн і Леґолас разом із Еомером виїхали в авангард. У темряві ночі просувалися вони все повільніше, бо дорога дедалі вище і вище видиралася на похмурі пагорби передгір'я. Ворогів попереду було небагато. Раз у раз зустрічалися заблукалі ватаги орків, але вони розбігалися так швидко, що вершникам не вдавалось ані захопити їх, ані вбити.
— Боюся, що невдовзі про появу королівської дружини знатиме командир наших ворогів — Саруман чи хто там їх послав, — сказав Еомер.
Позаду наростало ревище війни. Тепер із темряви долинали хрипкі співи. Вершники озирнулися, коли видерлися високо вгору. Вони побачили смолоскипи, незліченні цятки вогнів, які багряними квітками були розкидані по чорному полю або довгими мерехтливими низками вилися ген від низин. Де-не-де спалахувало яскраве полум'я.
— Їх сила-силенна, і вони переслідують нас невідступно, — сказав Араґорн.
— Несуть вогонь і палять усе на шляху: скирти, загони для худоби, — сказав Теоден. — А ця долина родюча, тут багато садиб. Мій бідний народ!
— І чому зараз не день, і ми не можемо налетіти на них гірською лавиною! — спохмурнів Араґорн. — Так прикро, що ми відступаємо.
— Відступати не доведеться далеко, — сказав Еомер. — Уже близько Гельмів Рів, стародавня канава та мур, які перетинають долину за чверть милі перед Гельмовими Воротами. Там можна зупинитись і дати бій.
— Ні, нас замало для оборони Рову, — заперечив Теоден. — Він довжиною з милю, і проїзд посередині широкий.
— Якщо нас будуть переслідувати, то мусимо виставити біля проїзду ар'єргард, — сказав Еомер.
Ані зірок, ані місяця не було на небі, коли вершники підійшли до проїзду через Рів, де протікав струмок і повз який проходила дорога з Горнбурґа. Несподівано перед ними високою тінню за темною канавою виступив мур. Коли вони під'їхали ближче, згори їх окликнув вартовий.
— Правитель Марки, Теоден, прямує до Гельмових Воріт, — відповів Еомер. — Це говорю я, Еомер, син Еомунда.
— Це неймовірно добра звістка, — зрадів вартовий. — Поспішайте! Ворог женеться по п'ятах!
Загін перейшов через проїзд і зупинився на зеленому схилі. Тут вершники з радістю довідалися, що Еркенбранд залишив для охорони Гельмових Воріт великий загін, до якого згодом долучилося ще багато людей.
— Тут у нас близько тисячі піших бійців, — доповів Ґамлінґ, найстарший серед тих, хто охороняв мур. — Але більшість із них прожила надто багато зим, як оце я, а інші — надто мало, як мій онук. Які новини від Еркенбранда? Учора повідомили, що він відступає з рештками найкращих вершників Західного Фолду. Та його ще немає.
— Боюся, що і не буде, — відповів Еомер. — Наші розвідники нічого про нього не дізнались, а ворог заполонює всю долину.
— Хотів би я, щоби він урятувався, — сказав Теоден. — Він могутній воїн. У ньому відродилася доблесть Гельма Молоторукого. Та ми не можемо чекати на нього. Треба перетягнути всі сили за мури. У вас добрі припаси? Зі собою ми взяли мало провіанту, бо збиралися на відкриту битву, а не на оборону.
— За нами в печерах Яру поховалися люди зі Західного Фолду, старі та молоді, діти й жінки, — сказав Ґамлінґ. — Але там зібрано і великі припаси харчів, багато худоби та корму для неї.
— Це добре, — сказав Еомер. — Бо в долині орки палять і плюндрують усе, що залишилося.
— Якщо спробують виторгувати щось у нас, то дорого заплатять, — зазначив Ґамлінґ.
Король і вершники рушили далі. Перед дамбою біля струмка вони спішилися. Довгою шеренгою пройшли похилим в'їздом, ведучи коней за поводи,
