Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Якби Західний Вітер набув тілесної форми, то став би цим конем! — вигукнув Еомер, коли прекрасний кінь зупинився перед чарівником.

— Здається, подарунок уже зроблено, — сказав Теоден. — Але послухайте-но всі! Я призначаю свого гостя, Ґандалфа Сірого, наймудрішого з радників, довгоочікуваного мандрівника, правителем Марки, старійшиною еорлінгів, доки триватиме наш рід; і я дарую йому Тінебора, ватажка коней!

— Дякую тобі, Теодене, — сказав Ґандалф.

І, скинувши сірий плащ і капелюх, він скочив на коня. Ґандалф не мав ані шолому, ні кольчуги. Вітер розвіював його білосніжне волосся, білі шати яскраво сяяли на сонці.

— Погляньте, Білий Вершник! — вигукнув Араґорн, і всі повернулися до нього.

— Наш король і Білий Вершник! — загукала дружина. — Уперед, воїни Еорла!

Заграли сурми. Коні ставали дибки й іржали. Списи стукотіли по щитах. Король підняв руку, і тоді стрімко, мов раптово здійнявся сильний вітер, остання дружина Рогану бурею полетіла на захід.

Ще довго ловила Еовіна відблиски сонця на вістрях списів, стоячи нерухомо і самотньо біля дверей мовчазного дому.

VII. Гельмів яр

Коли військо вийшло з Едораса, сонце вже хилилося на захід і світило просто в очі, огортаючи горбисті простори Рогану золотавим серпанком. Битим шляхом на північний захід уздовж Білих Гір прямували вони зеленим краєм, то вгору, то вниз, перетинаючи вбрід стрімкі потічки. Ген попереду і праворуч маячили Імлисті Гори; що ближче, то темнішими та вищими ставали вони. Сонце поволі сіло. За вершниками ступав вечір.

Вершники ж мчали. І гнала їх потреба. Вони боялися приїхати запізно, тому летіли щодуху, майже не зупиняючись. Швидкі та витривалі були коні Рогану, але попереду на них чекало ще багато миль. Понад сорока ліг пташиного лету було від Едораса до Ізенських Бродів, де вони сподівалися зустріти воїнів короля, котрі стримували загони Сарумана.

Ніч зімкнулася довкола воїнів. Нарешті стали табором на відпочинок. Проїхали вони п'ять годин і здолали велику відстань рівниною, однак більша частина шляху все ще була попереду. Великим колом під зоряним небом і місяцем-молодиком розклали табір. Багать не розпалювали, а виставили довкола вартових і вислали вперед розвідників, котрі мов тіні щезли серед пагорбів. Повільна ніч минула без пригод. На світанку залунали сурми, і через годину дружина знову рушила в путь.

Хмар не було, та повітря тиснуло тягарем; як на цю пору року було надто спекотно. Сонце зійшло, сповите імлою, а за ним, поволі піднімаючись угору, росла темрява, наче буря насувалася зі сходу. А на північному заході, під Імлистими Горами, також гущавіла пітьма, тінь, що поволі наповзала з Долини Чародія.

Ґандалф відступив і зачекав на Леґоласа, який їхав поряд із Еомером.

— У тебе гострий зір прекрасних ельфів, Леґоласе, — сказав він, — і ти за лігу відрізниш горобця від зяблика. Скажи, чи бачиш щось ген там, де Ізенґард?

— Трохи задалеко, — сказав ельф, вдивляючись у далину й затінивши очі довгою долонею. — Бачу темряву. Щось рухається в ній, щось велетенське на березі ріки, та що — не збагну. Не туман і не хмара заступає мені очі, — це тінь, яка розтягнута по землі з чиєїсь волі і яка поволі рухається вниз потоком. Так, мовби попід нескінченними деревами сутінки спливають із гір.

— А за нами суне гроза Мордору, — сказав Ґандалф. — Темна ж буде у нас ніч.

Упродовж другого дня подорожі важкість у повітрі зростала. Пополудні темні хмари стали наздоганяти загін: понура запона з хвилястими краями, прошитими сліпучим світлом. Криваве сонце зайшло в курному мареві. Вістря списів спалахнули вогнем, коли останні промені сонця осяяли прямовисні кручі піків Тризуба: зараз вершники стояли біля найпівнічнішого відрогу Білих Гір, трьох зазубрених рогів, звернутих до заходу сонця. У світлі заграви воїни помітили попереду чорну цятку, вершника, котрий мчав їм назустріч. Загін зупинився, щоби зачекати його.

І він під'їхав, утомлений воїн у зім'ятому шоломі та з розколотим щитом. Повільно спішився і постояв трохи, переводячи подих. Урешті заговорив.

— Еомер тут? — спитав. — Ви нарешті прийшли, та запізно і з надто малою силою. Справи кепські, відколи загинув Теодред. Учора ми з великими втратами були відтіснені за Ізен; багато наших полягло на переправі. Уночі до ворога через ріку підійшло підкріплення. Ізенґард, мабуть, спорожнів; Саруман озброїв гірські племена та кочівників зі Сірого Краю за ріками, і їх він також наслав проти нас. Вони нас переважають. Захисний мур зруйновано. Еркенбранд із Західного Фолду стягнув усіх, хто вижив, до своєї твердині в Гельмовому Ярі. Інші розсіялися по степу.

— Де Еомер? Скажіть йому, що попереду — жодної надії. Нехай повертається до Едораса, щоби випередити вовків Сарумана.

Теоден мовчки вислухав, тримаючись позаду сторожі, а тоді виїхав наперед.

— Підійди-но сюди, Кеорле! — мовив він. — Тут — я. Остання дружина еорлінгів вийшла в похід і без бою не повернеться.

Обличчя вершника засяяло радістю і здивуванням. Він підійшов ближче. Потім схилив коліно, простягаючи королеві пощербленого меча.

— Веди нас, правителю! — вигукнув Кеорл. — І пробач мені! Я думав…

— Ти думав, я залишився в Медусельді, зігнутий, як старе дерево під снігом. Так воно і було, коли ти вирушав на війну. Та західний вітер струсив гілля, — сказав Теоден. — Дайте цьому чоловікові свіжого коня! І вперед — на допомогу Еркенбрандові!

Тим часом Ґандалф, під'їхавши трохи вперед, вдивлявся на північ, у бік Ізенґарда, та на захід. Потім повернувся назад.

— Вирушай, Теодене! — порадив він. — Іди до Гельмового Яру! Не ходи до Ізенських Бродів і не затримуйся на рівнині! А я покину вас ненадовго. Тінебор віднесе мене в пильній справі. — Повернувшись до Араґорна, Еомера й усього почту Теодена, він вигукнув:

— Бережіть правителя Марки до мого повернення! Чекайте мене біля Гельмових Воріт! До побачення!

Він шепнув щось на вухо Тінебору — і, мов стріла з лука, рвонув уперед великий кінь. Він щез умить: спалахом світла при заході сонця, вітром над травою, тінню, що промайнула і зникла з очей. Сніжногривий захропів і став дибки, готовий бігти слідом; але того міг би наздогнати хіба що прудкокрилий птах.

— Що це означає? — запитав Гаму один із охоронців.

— Те, що Ґандалф Сірий дуже поспішає, — відповів Гама. — Він завжди зникає і приходить несподівано.

— Був би тут Червослов — той би легко все пояснив, — кинув інший охоронець.

— Напевно, — відповів Гама. — Та я краще зачекаю на Ґандалфа.

— Аби тільки не довелося чекати задовго!

Загін звернув із дороги до Ізенських Бродів і попрямував на південь. Настала ніч, а вершники все мчали. Гори наблизились, але