Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Але ми не можемо залишатися тут обороняти мур, — сказав Еомер. — Поглянь! — Він показав на дамбу. Величезний натовп орків і темнолицих знову збирався на протилежному березі струмка. Засвистіли стріли і застрибали по плитах. — Ходімо! Треба йти назад і спробувати підперти ворота камінням і колодами. Ходімо ж!

Вони побігли назад. Тієї ж миті з десяток орків, котрі непорушно лежали серед трупів, скочив на ноги і безшумно посунув слідом. Двоє кинулися під ноги Еомерові, повалили його на землю і за мить уже сиділи на ньому. Та раптом із пітьми вискочила маленька темна постать, раніше ніким не помічена, і хрипко крикнула: «Барук Казад! Кашд ай-мену!» Замахнулась і гупнула сокира. Два орки впали без голів. Решта розбіглась. Еомер підвівся на рівні ноги, а на допомогу йому вже мчав Араґорн.

Хвіртку знову зачинили, ворота зісередини укріпили залізними балками та купами каміння. Тоді Еомер повернувся до гнома:

— Дякую тобі, Ґімлі, сину Ґлоїна! Я не знав, що ти ходив із нами у вилазку. Та частенько непрошений гість виявляється найкращим. Як ти сюди потрапив?

— Я пішов за вами, щоби відігнати сон, — відповів Ґімлі, — та горці виявилися для мене величенькими, тож я присів за каменем подивитися на вашу гру мечами.

— Не знаю, як тобі віддячити, — сказав Еомер.

— До ранку матимеш іще не одну нагоду, — засміявся гном. — Але я задоволений. Від самої Морії я рубав лише дрова.

— Двоє! — похвалився Ґімлі, кладучи сокиру. Він уже повернувся до свого місця на мурі.

— Двоє? — перепитав Леґолас. — У мене успіхи більші, хоча тепер мушу шукати стріли, бо всі свої випустив. За мною десь двадцять орків, не менше. Але це те саме, що кілька листків у лісі.

Небо швидко звільнялося від хмар, і яскраво сяяв призахідний місяць. Але світло принесло мало надії для вершників Марки. Здавалося, ворогів не поменшало, а навпаки побільшало, і з долини через проїзд у валі прибували все нові натовпи. Вилазка за ворота дала тільки короткий перепочинок. Натиск на ворота подвоївся. Під муром, наче море, ревіли полки Ізенґарда. Орками та дикими горцями кишіло від краю до краю стіни. Канати з гачками чіплялися за парапет швидше, ніж воїни встигали їх відрубувати чи відкидати. До муру приставляли сотні драбин; їх скидали, і вони з тріском ламалися, та на їхніх місцях з'являлася безліч інших, і орки п'ялися по драбинах, наче мавпи з темних лісів на півдні. Біля підніжжя муру вбиті й поранені утворювали купи, мов галька під час шторму; все вище здіймалися жахливі кургани, а ворог усе сунув.

Утома долала людей Рогану. Стріли та списи закінчилися, мечі пощербилися, щити потріскали. Тричі Араґорн і Еомер піднімали воїнів на бій, і тричі спалахував Андуріл у відчайдушних нападах, відкидаючи ворога від муру.

Раптом із глибини Яру долинув гамір. Орки, мов щури, проповзли стоком, яким витікав струмок. У затінку скель вони дочекалися, коли напад став найгарячішим і майже всі оборонці кинулися на вершину муру. Тоді вони вискочили зі сховку. Деякі пробралися вглиб Яру, до коней, і вже билися зі сторожею.

Ґімлі зіскочив із муру з несамовитим криком, що луною відбився від скель.

— Казад! Казад!

Тепер у нього було багато роботи.

— Егей! — закричав він. — Орки з тилу. Егей! Поглянь, Леґоласе! Тут їх вистачить для нас обох. Казад ай-мену!

Старий Гамлінґ виглянув із Горнбурґа, почувши гучний гномів голос, що перекривав гуркіт бою.

— Орки в Яру! До зброї, гельмінги! — закричав він, збігаючи вниз по сходах із фортеці, а за ним — воїни Західного Фолду.

Атака на ворога була шалена і раптова, й орки відступили. Дуже швидко їх оточили в найвужчому місці Яру і там порубали всіх, а ті перелякані, котрі порозбігались ущелинами, впали від рук сторожі потаємних печер.

— Двадцять один! — вигукнув Ґімлі. Ударом — обіруч він вклав останнього орка. — Я знову випередив добродія Леґоласа.

— Треба заткнути цей щурячий лаз, — сказав Ґамлінґ. — Кажуть, гноми — вправні будівничі. Допоможи нам, майстре!

— Ми не обтісуємо камінь бойовими сокирами чи голими руками, — відповів Ґімлі. — Та я допоможу, чим зможу.

Невеликими валунами та колотим камінням, яке знайшлося під руками, під керівництвом Ґімлі люди з Фолду заклали внутрішній кінець стоку, залишивши тільки вузьку шпарину. Тоді струмок, широкий від дощу, запінився і завирував у загаченому руслі і став повільно розливатися холодними баюрами від скелі до скелі.

— Угорі сухіше, — сказав Ґімлі. — Ходімо, Ґамлінґу, поглянемо, що діється на мурі.

Нагорі вони застали Леґоласа поруч із Араґорном і Еомером. Ельф підточував свій довгий ніж. Настало коротке затишшя після нападу, оскільки спроба прорватися через стік зірвалася.

— Двадцять один! — сказав Ґімлі.

— Молодець! — похвалив його Леґолас. — А я нарахував дві дюжини. Довелося попрацювати ножем.

Еомер і Араґорн стомлено спиралися на мечі. Ліворуч знову здійнявся брязкіт і загуркотів бій. Але Горнбурґ стояв міцно, як острів посеред моря. Ворота були вибиті, але барикаду з колод і каміння ще не здолав жоден ворог.

Араґорн подивився на бліді зірки та на місяць, що схилився над західними схилами на краю долини.

— Ця ніч довга, мов цілий вік, — сказав Араґорн. — Скільки ще баритиметься день?

— Незабаром світатиме, — мовив Ґамлінґ, який також став поруч.

— Але боюся, що ранок нам не допоможе.

— Та все ж світанок — це завжди надія, — сказав Араґорн.

— Але ці потвори Ізенґарда, ці напіворки та ґобліни, створені брудними чарами Сарумана, не злякаються сонця, — сказав Гамлінґ.

І не злякаються дикі горці. Чуєш їхні голоси?

— Чую, — сказав Еомер, — але для мене це просто пташиний вереск і звіряче ревіння.

— Та серед них є такі, котрі репетують мовою сірян, — сказав Гамлінґ. — Я її розумію. Це стародавня мова людей, і колись нею розмовляли у багатьох західних долинах Марки. Прислухайся! Вони ненавидять нас і зараз радіють; наша загибель для них безсумнівна. «Короля! Короля! — кричать вони. — Короля в полон. Смерть форгойлам! Смерть біловолосим! Смерть грабіжникам із Півночі!» Отак вони називають нас. І через півтисячі років не забули вони свою образу за те, що правителі Ґондору віддали Марку Еорлові Юному й уклали з ним союз. А Саруман розпалив цю давню неприязнь. Якщо їх підбурити — вони скаженіють. І не відступлять ані в сутінках, ані на світанку, поки не захоплять Теодена чи не поляжуть самі.

— І все-таки день принесе мені надію, — повторив Араґорн. — Хіба не сказано, що, доки Горнбурґ обороняють, його не захопить жоден ворог?

— Так співають менестрелі, — відповів Еомер.