Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Ні, маю, — відповів Араґорн. — Горнбурґ не здавався ще нікому. Відступіть, бо ніхто з вас не врятується. Нікому буде навіть віднести звістки на південь. Ви не знаєте, що вам загрожує.
Стільки сили та величі було в постаті Араґорна, який стояв над зруйнованими воротами сам супроти ворожого війська, що дикі горці принишкли і почали озиратись, а дехто збентежено поглядав на небо. Та орки голосно зареготали і сипонули градом дротиків і стріл, — Араґорн ледве встиг зістрибнути у двір.
Раптом пролунав вибух і спалахнув вогонь. Арка воріт, над якою щойно стояв Араґорн, із гуркотом обвалилась у хмарі диму та пилюки. Барикаду рознесло, мовби від удару блискавки. Араґорн побіг до королівської башти.
Щойно впали ворота, орки завищали, готові кинутися в атаку; але тут забринів спочатку тихий, наче вітер удалині, а потім усе гучніший галас безлічі голосів, які несли у світання дивну звістку. Орки в Яру здригнулися, зачувши тривожний гомін. І тоді, раптовий і жахливий, загримів із високої вежі великий Ріг Гельма.
Усі, хто почув цей звук, затремтіли. Багато орків попадало на землю, затуляючи руками вуха. З глибини Яру покотилася луна, хвиля за хвилею, мовби на кожній скелі та кожній горі стояли гарольди. А люди на мурах підняли голови, здивовано прислухаючись, бо луна не завмирала. Сигнали рогу розкочувалися горами; все швидше та голосніше звучали вони один за одним, шалені й вільні гуки.
— Гельм! Гельм! — закричали вершники. — Гельм прокинувся й іде на війну. Гельм за короля Теодена!
Під ці вигуки виїхав король. Кінь його був білий, мов сніг, золотий його щит, а спис — довгий. Праворуч їхав Араґорн, нащадок Еленділа, позаду — воїни з Дому Еорла Юного. Світлішало небо. Ніч відступала.
— Уперед, еорлінги!
Зі страшним шумом і вигуками кинулися вони на ворогів. Вилетіли вони з воріт і далі через дамбу промчали крізь полки Ізенґарда, як вітер понад степом. Позаду них із Яру долинали шалені крики воїнів, котрі вискакували з печер, відтискаючи ворога. З фортеці висипали всі, хто там був. А роги все сурмили, і луна котилася горами.
Усе вперед і вперед летіли король і його дружина. І ватажки, і прості воїни падали або втікали від них. Ні орки, ні люди не могли встояти перед навалою. Спинами вони поверталися до мечів і списів вершників, обличчями — до долини. Вони кричали і вили, бо з приходом дня їх здолали жах і заціпеніння.
Отак король Теоден виїхав із Гельмових Воріт і пробив собі шлях до великого Рову. Тут загін зупинився. Уже зовсім розвиднілося. Сонце позолотило схили на сході й замерехтіло на списах. Але вершники мовчки сиділи на конях, роздивляючись навкруги.
Місцевість змінилася. Там, де вчора зеленіли трав'янисті косогори, сьогодні бовванів ліс. Величезні дерева, похмурі та мовчазні, стояли нескінченними рядами, зі сплутаними гілками та віковічними верхівками; їхнє покручене коріння ховалось у високій зеленій траві. У гущавині було темно. Між Ровом і цим безіменним лісом було тільки чверть милі. І тут зіщулилися горді ватаги Сарумана, нажахані королем і деревами. Вони бігли від Гельмових Воріт, аж поки весь простір над Ровом очистився, але тут вони скупчилися, мов рій мух. Даремно дерлися вони на стіни ущелини, шукаючи порятунку. Надто крутим і кам'янистим був схил на сході; ліворуч же, зі заходу, насувалася їхня загибель.
Там, на гребені схилу, раптово з'явився вершник, одягнутий у біле й осяяний ранковим сонцем. Низькими пагорбами котився сигнал рогів. І за вершником, униз пологими схилами, поспішали десять тисяч піхотинців із мечами в руках. Серед них крокував високий і сильний чоловік. Щит його був червоний. Підійшовши до краю долини, він притулив до вуст великий чорний ріг і дзвінко засурмив.
— Еркенбранд! — загукали вершники. — Еркенбранд!
— І Білий Вершник! — крикнув Араґорн. — Ґандалф знову повернувся!
— Мітрандір, Мітрандір! — вигукнув Леґолас. — Оце справді чари! Ходімо подивимося на цей ліс, поки видіння не розвіялося.
Полки Ізенґарда завирували, метаючись у різні боки й утікаючи від одного жаху до іншого. На башті знову засурмив ріг. Через проїзд Рову помчала дружина короля. З пагорбів летів Еркенбранд, правитель Західного Фолду. Донизу, мов гірський олень, упевнено поскакав Тінебор. Білий Вершник мчав просто на ворогів, жахаючи їх до божевілля. Дикі горці падали перед ним долілиць. Орки металися, верещали і кидали шаблі та дротики. Мов гнаний вітром чорний дим, розбігалися вони. Скиглячи, втікали вони до темного прихистку лісу; і з тієї темряви не вийшов жоден із них.
VIII. Дорога на Ізенґард
Отак на зеленому лузі біля струмка у сяйві погожого ранку знову зустрілися король Теоден і Ґандалф, Білий Вершник. Були тут і Араґорн, син Араторна, й ельф Леґолас, і Еркенбранд із Західного Фолду, і витязі Золотого Палацу. Довкола зібралися рогірими, вершники Марки: подив був навіть сильніший за радість від перемоги, й очі всіх були звернені до лісу.
Раптом із радісними вигуками назустріч їм вийшли ті, кого відтіснили вглиб Яру. Ішли старий Гамлінґ та Еомер, син Еомунда, а поруч із ними крокував гном Ґімлі. На ньому не було шолома, голова його була перев'язана клаптем полотна, заплямленого кров'ю, та голос гнома лунав гучно і бадьоро.
— Сорок два, пане Леґоласе! — вигукнув він. — Але, на жаль, моя сокира пощербилася: сорок другий мав на собі залізний нашийник. А як твої справи?
— Ти випередив мене на одного, — відповів Леґолас. — Поступаюся тобі першістю, бо я такий радий тебе бачити!
— Еомере, дорогий мій племіннику! — зрадів Теоден. — Ти вернувся цілий і здоровий, яке щастя.
— Вітаю тебе, правителю Марки! — сказав Еомер. — Темна ніч минула, і знову настав день. Але приніс він дивовижні звістки. — Він обернувся і зачудовано поглянув на ліс, а потім на Ґандалфа. — Ти знову прийшов вчасно і несподівано.
— Несподівано? — перепитав Ґандалф. — Я ж обіцяв повернутись і зустріти вас тут.
— Але ж не сказав, коли і як ти повернешся. Дивну підмогу ти привів. Ти великий чарівник, Ґандалфе Білий!
— Можливо. Щоправда, своєї величі я поки що не довів. Я тільки вчасно дав добру пораду і скористався з прудкості Тінебора. Набагато більше зробили ваша мужність і міцні ноги піхотинців із Західного Фолду, — вони крокували всю ніч.
Ще з більшим подивом дивилися на Ґандалфа всі присутні. Декотрі крадькома позирали на ліс, протираючи очі, ніби думали, що їм щось ввижається.
Ґандалф довго і весело сміявся.
— Дерева? — сказав він. — Ні, ліс я бачу так само виразно, як і ви. Та це не моя робота. Мені таке не до снаги.