Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Не треба зброї, — сказав Ґандалф. — Це звичайні пастухи. Вони не вороги, насправді ми їх зовсім не цікавимо.
Так воно і виглядало; бо поки він говорив, високі створіння, навіть не глянувши на вершників, попрямували до лісу і зникли.
— Пастухи! — вигукнув Теоден. — Де ж їхнє стадо? Хто це, Ґандалфе? Ти, як я бачу, з ними знайомий.
— Вони — пастирі дерев. Чи ти забув казки, які слухав у дитинстві біля каміна? Діти твоєї країни у плетиві оповіді знайшли би відповідь на твоє запитання. Ти, о правителю, бачив ентів — ентів із лісу Фанґорн, який ви звете Лісом Ентів. Може, ви думали, що ця назва — просто примха? Ні, Теодене, все навпаки: це ви для них — лише незначна вигадка; всі довгі роки від Еорла Юного до Теодена Старого для них — хвилина, а всі подвиги вашого роду — дрібниці.
Король мовчав.
— Енти! — нарешті промовив він. — Здається, старі легенди розкривають мені таємницю цих дерев. Я дожив до дивних часів. Довго ми випасали наші стада, орали поля, будували оселі, кували інструменти чи вирушали воювати на допомогу Мінас-Тіріту. І таким було для нас життя людей, життя світу. Нас мало цікавило, що лежить поза кордонами нашої землі. Пісні наші оповідають про різні чудеса, та ми їх уже забуваємо, тільки за недбалою звичкою переказуючи дітям. А тепер пісні оживають і розгулюють під сонцем.
— Ти маєш радіти, Теодене, — сказав Ґандалф. — Бо зараз не тільки життя людей під загрозою, але й ті чудеса, які ти вважав лише легендою. Ти маєш союзників, хоч і не познайомився з ними.
— А все ж мені сумно, — мовив Теоден. — Навіть якщо нам поталанить перемогти, хіба не трапиться так, що все чудесне і прекрасне навіки покине Середзем'я?
— Може так статися, — відповів Ґандалф. — Від зла, завданого Сауроном, неможливо зцілити повністю чи зробити так, ніби його не було. Та ми приречені на такі часи. Ходімо ж далі дорогою, на яку ступили!
Загін звернув на дорогу до Бродів. Леґолас неохоче їхав позаду. Сонце вже сіло за обрій; але коли вершники виїхали із затінку пагорбів і глянули на захід у бік Роганського Проходу, небосхил під легкими хмарами все ще палав багрянцем. Темними цятками кружляло в небі безліч чорнокрилих птахів. Деякі пролітали над головами зі скорботним карканням, повертаючись до своїх гнізд на скелях.
— Стерв'ятники мають поживу на полі бою, — кинув Еомер. Тепер їхали повільно, і темрява огортала степ. Поволі зійшов майже повний місяць, і в його холодному срібному сяйві пагорбисті простори хвилювалися, мов сіре море. За якісь чотири години після роздоріжжя вершники під'їхали до Бродів. Пологі схили збігали до річки, що простяглася кам'янистим мілководдям між високими порослими травою терасами. З вітром долетіло вовче скигління. Роганці посмутніли, пригадавши багатьох товаришів, котрі полягли тут у битві.
Дорога пірнала поміж високими берегами, прокладаючи собі шлях серед терас до самої ріки, а потім знову видиралася на протилежний берег. Потік перетинали три ряди каменів для пішоходів, а між ними — броди для коней, піднімаючись від кожного берега до острівця посередині русла. Вершники глянули вниз на перехід і здивувались: у цьому місці завжди було чути шум і плюскіт води на камінні; зараз же було зовсім тихо. Річище майже висохло, самі лише галька та сірий пісок.
— Безрадісним стало це місце, — мовив Еомер. — Яка недуга здолала річку? Чимало прекрасного зруйнував Саруман: невже він і витоки Ізену висушив?
— Схоже на це, — відповів Ґандалф.
— Чи обов'язково їхати цим шляхом, де стерво роздирає тіла відважних вершників Марки, — спитав Теоден?
— Іншої дороги немає, — відповів Ґандалф. — Гірка втрата твоїх воїнів; але ти бачиш принаймні, що їх не пожирають гірські вовки. Ті наїдаються своїми приятелями-орками — отака в них дружба. Їдьмо!
Вершники з'їхали до річки, і вовки, помітивши їх, перестали завивати і порозбігалися. Страх напав на них при вигляді Ґандалфа у світлі місяця та його коня Тінебора, осяйного, мов срібло. Вершники доїхали до острівця, а блискучі очі стежили за ними з пітьми попід берегами.
— Погляньте! — сказав Ґандалф. — Тут попрацювали наші друзі. І вони побачили, що посередині острівця височів курган, викладений на верхівці камінням і огороджений списами.
— Тут лежать усі воїни Марки, котрі загинули біля Бродів, — сказав Ґандалф. — Нехай спочивають у мирі! — промовив Еомер. — Коли навіть заіржавіють і зітліють списи, курган усе ще довго стоятиме на охороні Ізенських Бродів.
— І про це ти подбав, друже Ґандалфе? — сказав Теоден. — Багато ж ти встиг за вечір і ніч!
— Мені допомагали Тінебор і ще дехто, — сказав Ґандалф. — Я рухався дуже швидко. І тут, біля кургану, я тебе втішу: багато полеглих у битві біля Бродів, але чутки перебільшують їхню кількість. Набагато більше розсіялося степом; я зібрав усіх, кого вдалося знайти. Частину воїнів я відіслав із Ґрімболдом зі Західного Фолду до Еркенбранда. Інші насипали цей курган, а потім поїхали до Едораса по вашого маршала Ельфгельма. Мені стало відомо, що Саруман вислав усі свої сили проти тебе, його слуги покинули інші завдання й пішли до Гельмового Яру: країна здавалася чистою від ворогів; але я боявся, що наїзники вовків і грабіжники все-таки могли напасти на безборонний Медусельд. Але тепер тобі нічого боятися: радісно зустріне тебе твій дім.
— І я повертаюся з радістю, — сказав Теоден, — хоча тепер, я впевнений, недовгим буде моє перебування.
Вершники попрощалися з острівцем і курганом, перетнули ріку й піднялися на протилежний берег. Вони поїхали далі, а позаду знову залунало вовче виття.
Від роздоріжжя до Ізенґарда вів стародавній тракт. Спочатку він вигинався уздовж Ізену на схід, а потім на північ, але далі повертав од ріки і прямував до воріт Ізенґарда; до цих воріт біля підніжжя гір було ще десь шістнадцять миль. Вершники поїхали вздовж дороги, бо земля на узбіччі була тверда та рівна, на багато миль вкрита коротким жорстким дерном. Тепер рухалися швидше і до півночі від'їхали від Бродів уже на п'ять ліг. Тут їхня нічна подорож закінчилася привалом, бо король притомився. Вони зупинилися біля підніжжя Імлистих Гір, які витягували їм назустріч довгі відроги. У пітьмі тонула
