Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Добрий вибір, — погодився Теоден, — і я з радістю дарую тобі його. Це розкішний дар. Ніхто не зрівняється з Тінебором. У ньому відродилися могутні коні давніх часів. Другого такого не буде. А ви всі, мої дорогі гості, вибирайте з мого арсеналу все необхідне. Мечі у вас свої, та в нас є шоломи і кольчуги прекрасної роботи, дарунки з Ґондору моїм предкам. Нехай добре служать вам ці обладунки!
Слуги принесли військове спорядження з королівських запасів і одягли Араґорна та Леґоласа в сяйливі кольчуги, подали їм також шоломи та круглі щити, оздоблені в центрі золотом і самоцвітами, зеленими, червоними та білими. Ґандалф зброї не взяв, а Ґімлі кольчуги не потребував, навіть якби і знайшлось у запасах Едораса щось для його зросту, — бо ніяка броня не змогла зрівнятися з його короткою кольчугою, викуваною під Горою на Півночі. Зате він вибрав шолом із металу та шкіри, який добре сидів на його круглій голові; а також узяв маленький щит. На щиті був зображений білий кінь на зеленому полі — герб Дому Еорла.
— Нехай він добре охороняє тебе! — сказав Теоден. — Цей щит викували для мене в часи Тенгіла, коли я був іще хлопчаком.
Ґімлі вклонився.
— Я з гордістю носитиму твій герб, володарю Марки, — сказав він. — Краще я сам буду носити коня, ніж він мене. Я більше довіряю власним ногам. Може, колись пощастить мені битись у пішому строю.
— Усе може бути, — відповів Теоден.
Король підвівся, й Еовіна піднесла йому келих із вином.
— Ферту Теоден гал! — сказала вона. — Прийми цю чашу і випий у добру годину. Вирушай і повертайся щасливо!
Теоден відпив із келиха, і тоді Еовіна обійшла з вином усіх гостей. Перед Араґорном вона раптом зупинилась і підвела на нього очі, — вони засяяли. І він глянув на неї і посміхнувся; а коли брав келих, їхні пальці торкнулись, і він відчув, як вона затремтіла.
— За твоє здоров'я, Араґорне, сину Араторна! — сказала вона.
— За твоє здоров'я, панно Рогану! — відповів він, але обличчя його спохмурніло і посмішка зникла.
Коли келих спорожнів, король пішов до дверей. Там на нього чекали вартові та гарольди, всі старійшини та вожді, котрі зібралися з Едораса й околиць.
— Слухайте всі! Я іду на війну, можливо, востаннє, — мовив Теоден. — Я не маю нащадків. Мій син Теодред загинув. Я називаю Еомера, сина моєї сестри, своїм спадкоємцем. Якщо ми обидва не повернемося, оберіть собі нового правителя. Та зараз я повинен довірити комусь турботу про тих, хто залишається. Хто з вас візьме це на себе?
Усі мовчали.
— Невже ви нікого не можете назвати? Кому довіряє мій народ?
— Дому Еорла, — відповів Гама.
— Еомер потрібний у поході, та й він сам не залишиться, — мовив король, — і він останній із цього Дому.
— Я не про Еомера, — заперечив Гама. — І він не останній. Є ще Еовіна, донька Еомунда, його сестра. Вона безстрашна та шляхетна. Усі її люблять. Нехай вона править еорлінгами за нашої відсутності.
— Хай буде так, — погодився Теоден. — Нехай гарольди сповістять народу, що його поведе панна Еовіна!
Тоді король сів на лаву перед дверима, а Еовіна схилила перед ним коліно і прийняла з його рук меч і красиву кольчугу.
— Щасливої тобі дороги, донько моєї сестри! — сказав Теоден. — Темна зараз година, та, можливо, ми ще повернемося до Золотого Палацу. У Гірському Скиті можна довго оборонятись, а якщо ми програємо битву — туди прийдуть усі, хто вціліє.
— Не говори так! — вигукнула Еовіна. — Кожен день перед твоїм поверненням буде для мене, як рік.
Але, говорячи ці слова, вона дивилася на Араґорна, який стояв поруч.
— Король повернеться, — сказав він. — Не бійся! Не на Заході, а на Сході наш фатум.
Король зійшов сходами разом із Ґандалфом. Усі присутні пішли слідом. Проходячи повз ворота, Араґорн озирнувся. Еовіна самотньо стояла біля дверей палацу, поклавши обидві руки на меч. Вона вже надягла кольчугу і сріблом сяяла на сонці.
Ґімлі йшов поруч із Леґоласом, тримаючи сокиру на плечі.
— Ну, нарешті ми вибралися! — радів він. — Люди мусять виговоритися, перш ніж візьмуться до діла. У мене сокира аж горить у руках. Хоча я не сумніваюся, що ці рогірими вміють битися, коли до цього дійде, проте така війна — не для мене. Як же я піду в бій? Краще би я йшов пішки і не трусився, як торба, на сідлі Ґандалфа.
— Мені здається, це — найбезпечніше місце, — зазначив Леґолас. — Утім, без сумніву, Ґандалф радо опустить тебе на землю, коли почнеться бій; або і сам Тінебор. Сокира — не зброя для вершника.
— А гном — не вершник, — додав Ґімлі. — Я би рубав голови оркам, а не знімав скальпи з людей, — сказав Ґімлі, поплескуючи по руків'ю сокири.
Біля воріт зібралася велика дружина старих і молодих воїнів, усі верхи. Разом було більш як тисяча. Списи скидалися на молодий ліс. Голосно та радісно привітали вони Теодена. Один воїн тримав напоготові для короля коня, Сніжногривого, інші — коней Араґорна й Леґоласа. Ґімлі занепокоєно супився, та ось до нього підійшов Еомер, ведучи свого коня.
— Вітаю тебе, Ґімлі, сину Ґлоїна! — вигукнув він. — Не мав я часу навчитися чемної мови під твоєю різкою, як ти обіцяв. Але, може, ми відкладемо нашу суперечку? Принаймні я не говоритиму нічого поганого про Володарку Лісу.
— На деякий час я забуду про своє обурення, Еомере, сину Еомунда, — відповів Ґімлі, — та якщо ти колись на власні очі побачиш Ґаладріель, то визнаєш її найпрекраснішою з усіх красунь, бо коли ні — то нашій дружбі кінець.
— Домовилися! — сказав Еомер. — А до того моменту вибач мені, й на знак примирення прошу сідати разом зі мною в сідло. Ґандалф поїде на чолі загону разом із правителем Марки; а мій Прудконогий понесе нас обох, якщо ти не відмовишся.
— Дуже дякую, — відповів задоволений Ґімлі. — Я радо поїду з тобою, якщо Леґолас, мій товариш, буде поряд.
— Гаразд, — зрадів Еомер. — Леґолас ліворуч, Араґорн праворуч, і ніхто не встоїть перед нами!
— Де Тінебор? — запитав Ґандалф.
— Гасає степом, — відповіли йому. — Він нікого не підпускає до себе. Он він скаче, ген там біля броду, тінню поміж вербами.
Ґандалф свиснув і покликав коня
