Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Усі також повернули голови на схід. Туди, понад просторі степи, до межі видимого линули їхні погляди, а надія і тривога несли думки ще далі, за темні гори до Землі Тіні. Де зараз Персненосець? Яка ж тонка насправді була та волосина, на якій висіла доля світу! Леґоласові здалося, що, напруживши свої далекозорі очі, він вловив білий проблиск: мабуть, ген удалині сонце зблиснуло на шпилі Вартової Вежі. А ще далі безмежно далекою і водночас близькою загрозою миготів крихітний язичок полум'я.
Теоден знову поволі сів, мовби втома все ще змагалася за нього з волею Ґандалфа. Він озирнувся на свій прекрасний будинок.
— Шкода, — мовив він, — що на старість замість заслуженого спокою мені випадають такі лихі дні. Шкода Боромира відважного! Молоді гинуть, а старі живуть, поволі всихаючи.
Він обхопив коліна зморшкуватими руками.
— Торкнися руків'я меча — і твої пальці пригадають колишню силу, — сказав Ґандалф.
Теоден підвівся і простягнув руку до лівого боку, та меча на його поясі не було.
— Куди ж Ґріма його заховав? — пробурмотів він.
— Візьми мого, володарю! — вигукнув чистий голос. — Він завжди до твоїх послуг!
Двоє чоловіків підійшли тихо і стояли кількома сходинками нижче від них. Один із двох був Еомер, із непокритою головою, без кольчуги, та з оголеним мечем у руці; опустившись на коліно, він простягав правителеві руків'я меча.
— Як це зрозуміти? — суворо мовив Теоден.
Він повернувся до Еомера, і воїни вражено дивилися на нього, гордого та випростаного. Куди подівся старець, котрий сидів скоцюрблений у кріслі чи спирався на костур?
— Це моя провина, володарю, — затремтів Гама. — Я зрозумів, що Еомера треба звільнити. З великої радості я, мабуть, помилився. А оскільки його звільнили, а він маршал Марки — то я приніс йому меч на його прохання.
— Щоби я поклав його тобі до ніг, — сказав Еомер.
Якусь мить Теоден мовчки стояв і дивився на Еомера, який опустився перед ним на коліно. Усі завмерли.
— Ти не візьмеш меча? — спитав Ґандалф.
Поволі простягнув руку Теоден. У ту мить, коли його пальці торкнулися руків'я, спостерігачам здалося, що міць і сила повернулася до його слабкої руки. Раптом він здійняв меч і змахнув ним, аж засвистіло повітря. Потім голосно крикнув. Чистим дзвінким голосом, мовою Рогану, він закликав до зброї.
До зброї, вперед, вершники Теодена!
Гей, у похід — темно на сході.
Коней сідлайте, в ріг сурміте!
Вперед, еорлінги!
Вартові, зачувши заклик, помчали вгору по сходах. Вони зачудовано подивилися на свого правителя, а потім усі як один вийняли мечі й поклали йому до ніг.
— Веди нас! — сказали вони.
— Весту Теоден гал! — вигукнув Еомер. — Яка радість бачити тебе знову самим собою. Відтепер уже ніхто не скаже, Ґандалфе, що ти приносиш тільки біду!
— Візьми свій меч, Еомере, сину моєї сестри! — сказав король. — Іди, Гамо, і принеси мені мій! Той меч десь заховав Ґріма. Його, до речі, теж приведи. Ну, Ґандалфе, я готовий вислухати ту пораду, яку ти обіцяв. Що ти порадиш?
— Ти вже сам усе зрозумів, — відповів Ґандалф. — Вирішив довіритись Еомерові, а не безчесному радникові. Відкинув тугу і страх. Готовий діяти. Усіх, хто може триматись у сідлі, негайно пошли на захід, як радив тобі Еомер: спершу, поки не пізно, мусимо зруйнувати загрозу Сарумана. Якщо не встигнемо — згинемо. Коли переможемо — почнемо нове діло. Тим часом усі, хто залишиться — жінки, діти і старі, — нехай утікають у сховища в горах. Вони, мабуть, не очікували такого лихого дня? Нехай візьмуть зі собою харчі, та щоби не зволікали і не обтяжували себе скарбом, великим чи дрібним. Бо йдеться про порятунок їхнього життя.
— Така порада мені подобається, — відповів Теоден. — Нехай збирається мій народ! Але ви мої гості… Ти правду казав, Ґандалфе, — про ввічливість при моєму дворі почали забувати. Ви їхали всю ніч, і вже минає ранок. А ви не спали, не їли. Вам приготують покої для гостей, і там відпочинете після обіду.
— Ні, володарю, — відповів Араґорн. — Ще не час для спочинку. Воїни Рогану сідають на коней, і ми поїдемо разом із ними, лук, меч і сокира. Не на спочинок під стіни твого палацу, володарю Рогану, принесли ми їх. І я обіцяв Еомерові, що ми разом піднімемо мечі.
— Тепер справді є надія на перемогу! — сказав Еомер.
— Так, є надія, — сказав Ґандалф. — Але Ізенґард міцний. Усе ближче й інші небезпеки. Не зволікай, Теодене: як тільки ми вирушимо, веди людей до фортеці Гірський Скит у горах!
— Ні, Ґандалфе! — вигукнув король. — Ти сам не відаєш сили своїх ліків. Усе буде не так. Я сам піду на війну й упаду на полі бою, якщо так має статися. Той сон буде найсолодший.
— У такому разі навіть поразка Рогану буде прославлена в піснях, — сказав Араґорн.
Озброєні воїни, котрі стояли поруч, забряжчали мечами, вигукуючи:
— Правитель Марки піде у бій! Уперед, еорлінги!
— Але не можна залишати твоїх людей без охорони та проводу, — сказав Ґандалф. — Хто поведе їх замість тебе?
— Я це вирішу перед походом, — відповів Теоден. — Ось іде мій радник.
У цю хвилину Гама знову вийшов із палацу. За ним, зіщулившись між двома воїнами, дибав Ґріма Червослов. Обличчя його було дуже бліде. Очі мружилися від денного світла. Гама схилив коліно і подав Теоденові довгий меч у піхвах із золотими застібками та зеленими самоцвітами.
— Ось, володарю, Геругрім, твій давній меч, — сказав він. — Його знайшли у скрині Червослова. Він не хотів віддавати ключів. Там іще багато інших речей, яких давно не могли знайти.
— Брешеш, — сказав Червослов. — Цей меч твій господар сам віддав мені на зберігання.
— А тепер він вимагає меча назад, — мовив Теоден. — Ти чимось невдоволений?
— Певно, що ні, володарю, — відповів Червослов. — Я турбуюся про тебе і твої справи, як тільки можу. Не перевтомлюй себе і не переоцінюй своєї сили. Нехай хтось інший дає собі раду з тими надокучливими гостями. За хвилину подадуть обід. Чи не сядеш до столу?
— Так, звісно, — сказав Теоден. — І запрошую гостей пообідати зі мною. Сьогодні ми виступаємо. Розішли гарольдів! Нехай сурмлять збір! Усі, хто здатний тримати зброю і має коней, нехай збираються біля воріт о другій годині пополудні!
— О володарю! — скрикнув Червослов. — Саме цього я боявся. Цей чарівник тебе зачаклував. Ніхто не залишиться обороняти Золотий Палац твоїх предків і всі твої