Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Отже, Еомер не збрехав, що ви у спілці з Чаклункою Золотого Лісу? — сказав Червослов. — Це, зрештою, і не дивно: у Двімордені завжди ткали сіті облуди.
Ґімлі зробив крок уперед, але раптом відчув, як Ґандалф схопив його за плече, і завмер каменем.
У Двіморден, у Лорієн
Не запливав людський човен,
Не для людських очей горить
Тамтешнє світло кожну мить.
Ґаладріель! Ґаладріель!
П'янка вода твоїх джерел;
Зоря в руці твоїй ясна;
О найчистіша сторона,
Прекрасна дотепер здавен!
Так тихо проспівав Ґандалф, а потім раптом перемінився. Він скинув дрантивий плащ і випростався, вже не спираючись на патерицю; і проказав виразним холодним голосом:
— Мудрий судить лише про те, що знає, Ґрімо, сину Ґалмода. Безмозким черв'яком зробився ти. Тому замовкни і тримай свого роздвоєного язика за зубами. Не для того я пройшов крізь вогонь і смерть, аби перед грозою сперечатися з безчесним служкою!
Він підняв патерицю. Загриміло. Світло у східних вікнах згасло; у палаці раптом стало темно, як уночі. Вогонь зіщулився до тьмяних жаринок. Видно було тільки Ґандалфа, високого та білого перед згаслим вогнищем.
У цій пітьмі зачулося сичання Червослова:
— Чи ж не радив я тобі, володарю, відібрати в нього патерицю? Цей дурень Гама зрадив нас!
Спалахнуло світло, наче блискавка розколола склепіння. Тоді все затихло. Червослов розпластався долі.
— Тепер, Теодене, сину Тенґіла, вислухай мене, — мовив Ґандалф. — Це ти просиш про допомогу? — Він вказав патерицею на високе вікно. Там темрява мовби танула, і крізь прогалину проступала, високо і далеко, латка блакитного неба. — Ще не все вкрила темрява. Подивися правді у вічі, правителю Марки; кращої допомоги тобі не знайти. Нічого не пораджу я тим, хто в розпачі. Однак тобі я можу допомогти добрим словом. Чи послухаєш мене? Слова ці — не для всіх. Прошу тебе, вийди зі мною на поріг, стань і роздивися довкола. Надто довго сидів ти в темряві, слухаючи брехливі вигадки та безчесні намови.
Поволі підвівся з крісла Теоден. Тьмяне світло знову загорілось у залі. Жінка підтримала старого під руку, і непевною ходою він спустився з помосту і пройшов через залу. Червослов і далі лежав на долівці. Теоден і Ґандалф підійшли до дверей, і чарівник постукав.
— Відчиняйте! — загукав він. — Іде правитель Марки!
Двері відчинились, і до зали зі свистом шугнуло свіже повітря. На пагорбі гуляв вітер.
— Відішли сторожу до підніжжя сходів, — сказав Ґандалф. — А ти, добродійко, залиш нас на самоті. Я подбаю про правителя.
— Іди, Еовіно! — мовив старий король. — Уже нічого боятися. Дівчина повернулась і повільно пішла до будинку. Біля дверей вона озирнулася. Її сумні задумані очі дивилися на короля з холодним жалем. Дуже гарна була вона з лиця, золотою рікою лилося її довге волосся. Струнка та висока, у білій сукні, підперезаній сріблом, вона здавалася сильною та міцною, мов криця, вона, донька королів. Так уперше при світлі дня побачив Араґорн панну Еовіну і подумав, що вона прекрасна, прекрасна і холодна, як ранок блідої, ще не зрілої весни. І вона раптом звернула увагу на Араґорна — високого нащадка королів, наділеного мудрістю багатьох літ, у сірому плащі, який, однак, не приховав од неї його сили. На мить вона мовби закам'яніла, а потім, швидко відвернувшись, зникла за дверима.
— А тепер, правителю, — сказав Ґандалф, — поглянь на свою землю! Знову вдихни вільне повітря!
З високої тераси було видно зелені степи Рогану, які танули в сірій далині. З хмар звисала завіса косого дощу. Небо вгорі та на заході все ще вкривали грозові хмари, а над вершинами далеких пагорбів спалахували блискавки. Та вітер змінився на північний і вже відганяв грозу, що прийшла зі сходу, на південь, до моря. Раптом через просвіт у хмарах пробився сонячний промінь. Струмені дощу засяяли сріблом, а далека річка заблищала, мов дзеркало.
— Тут не дуже і темно, — сказав Теоден.
— Ні, не темно, — погодився Ґандалф. — І роки не так тиснуть на твої плечі, як хтось намагається тебе переконати. Відкинь свою підпору!
Чорний ціпок випав із рук короля, дзенькнувши об кам'яні плити. Теоден повільно випростувався, мов людина, котру довго гнула до землі монотонна робота. І він виявився високим і струнким, а коли подивився у ясне небо, очі його поголубіли.
— Темні сни бачив я останнім часом, — мовив він, — але зараз відчуваю, що прокинувся. Шкода, що ти не прийшов раніше, Ґандалфе. Боюся, прибув ти вже надто пізно — тільки побачити останні дні мого дому. Недовго стояти Золотому Палацу, який збудував Бреґо, син Еорла. Високий трон піде на поталу вогню. Що мені робити?
— Багато чого, — сказав Ґандалф. — Але спершу пошли по Еомера. Адже правда, що ти вкинув його до в'язниці за порадою Ґріми, якого всі, крім тебе, звуть Червословом?
— Правда, — сказав Теоден. — Еомер збунтувався проти мене і погрожував убити Ґріму просто в мене на очах.
— Можна любити тебе, не люблячи при цьому Червослова чи його порад, — сказав Ґандалф.
— Можливо. Зроблю, як ти просиш. Покличте Гаму. Якщо вже він виявився поганим вартовим — нехай послужить на побігеньках. Один винний приведе іншого на суд, — сказав Теоден, і голос його звучав суворо, та він подивився на Ґандалфа й усміхнувся, і тоді багато зморщок на його обличчі зникло без сліду.
Коли Гама пішов виконувати доручення, Ґандалф підвів Теодена до кам'яної лави, а сам присів перед королем на верхній сходинці. Араґорн із товаришами стояв неподалік.
— Немає часу розповідати все, що тобі слід почути, — сказав Ґандалф. — Але якщо мої сподівання справдяться, то невдовзі я зможу розказати детальніше. Май на увазі, що тобі загрожує небезпека більша, ніж міг напустити у твої сни Червослов. Але бачиш, ти вже не спиш. Ти живеш. Ґондор і Роган не самотні. Ворог справді неймовірно сильний, але в нас є надія, про яку він не здогадується.
І Ґандалф заговорив так швидко і тихо, що ніхто, крім короля, нічого не почув. Теоден слухав, і очі його горіли дедалі яскравіше; нарешті він підвівся на повен зріст, Ґандалф став поруч, і разом із височини вони поглянули на схід.
— Так, справді, — сказав Ґандалф голосно і виразно, — наша надія
