Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Араґорн поволі відстебнув ремінь і сам приставив меч до стіни.

— Я залишаю його тут, — сказав він, — але наказую тобі не торкатися його і нікому не дозволяти цього. У цих ельфійських піхвах схований Меч, який був Зламаний і викуваний заново. У сиву давнину викував його майстер Телхар. Смерть спіткає кожного, хто вийме з піхов меча Еленділа, якщо він тільки не нащадок Еленділа.

Вартовий відступив на крок і здивовано подивився на Араґорна.

— Ви ніби прилетіли з давно забутих днів на крилах пісні, — сказав він. — Буде так, як ти наказуєш.

— Ну, в товаристві Андуріла і моїй сокирі не соромно постояти, — сказав Ґімлі й опустив її на землю. — Тепер, якщо ми виконали все, ходімо і поговоримо з твоїм паном. Але вартовий усе ще вагався.

— Твоя патериця, — сказав він Ґандалфові. — Вибач, але її теж треба залишити біля дверей.

— Дурниці! — відрізав Ґандалф. — Обачність — це одне, а непоштивість — зовсім інше. Я старий. Якщо не зможу спиратися на ціпок, то сидітиму тут, доки Теоден не завдасть собі труду прийти сюди побалакати зі мною.

Араґорн розсміявся.

— Кожен має щось таке дороге, чого не довірить нікому. Невже ти відбереш у старого його опору? Ну, може, дозволиш нам увійти?

— Патериця в руці чарівника — це не просто опора для старого, — заперечив Гама. Він уважно оглянув ясенову патерицю, на яку спирався Ґандалф. — Однак у час сумнівів гідний чоловік покладається на власне розуміння. Я вірю, що ви друзі, котрі не мають лихих намірів і заслуговують на пошану. Заходьте.

Вартові підняли важкі засуви і поволі відчинили двері, що скрипіли на великих завісах. Мандрівники ввійшли. Усередині було темно і тепло після прохолодного повітря на пагорбі. Довгу та широку залу наповнювали тіні й напівтіні; висока покрівля трималася на міцних колонах. Але тут і там із високих східних вікон яскравими списами падали промені сонця. Крізь круглий отвір у стелі поміж тонкими цівками диму виднілося блідо-блакитне небо. Коли очі мандрівників призвичаїлися до напівтемряви, вони побачили, що долівка викладена кольоровою мозаїкою; під їхніми ногами вилися рунічні знаки та дивовижні візерунки. Тепер вони помітили, що колони були розкішно різьблені і тьмяно мерехтіли позолотою та нечіткими кольорами. На стінах висіло багато тканих килимів, і їхніми широкими просторами крокували герої давнини; одні килими вицвіли від старості, інші ховались у пітьмі. Та на один килим падало сонячне проміння, освітлюючи юнака на білому коні. Він сурмив у великий ріг, і його золоте волосся майоріло на вітрі. Кінь задер голову і роздув червоні ніздрі, зачувши битву. Піняві біло-зелені хвилі клубочилися довкола його колін.

— Погляньте на Еорла Юного! — мовив Араґорн. — Таким він прибув із Півночі на поле бою біля Келебранту.

Четверо товаришів пройшли вперед, обминувши відкрите вогнище, що яскраво палало посеред зали. Тут вони зупинилися. За вогнищем, у глибині будинку, був поміст із трьома сходинками, повернутий на північ до дверей, на якому стояло велике позолочене крісло. У кріслі сидів старець, котрого так зігнули роки, що він здавався карликом; але волосся його було сиве та густе і спадало на плечі довгими косами з-під вузького золотого обруча з білим діамантом посередині. Борода старого снігом спадала йому на коліна; та очі його все ще палали вогнем, який зблискував, коли він кидав погляд на мандрівників. За кріслом стояла жінка, одягнуга у біле. Біля її ніг на верхній сходинці сидів худий чоловік із хитрим блідим обличчям і важкими повіками.

Усі мовчали. Старий непорушно сидів у кріслі. Нарешті заговорив Ґандалф.

— Привіт, Теодене, сину Тенґіла! Я повернувся. Адже насувається буря, й усім друзям слід згуртуватись, аби не загинути поодинці.

Старий повільно підвівся, важко спираючись на коротку чорну патерицю з білим кістяним руків'ям; і тепер чужинці побачили, що він, хоч і згорблений, усе-таки високого зросту й у молодості мав бути стрункий і величний.

— Вітаю тебе, — сказав Теоден, — і ти, мабуть, сподіваєшся на теплу зустріч. Але, правду кажучи, твоя поява — не привід для радощів, пане Ґандалфе. Ти завжди був провісником лиха. Біди летять слідом за тобою, як ворони, і їх стає щоразу більше. Не буду приховувати: коли я почув, що Тінебор прискакав без вершника, то зрадів його поверненню, та ще більше втішила мене відсутність вершника; а коли Еомер приніс звістку, що ти нарешті відійшов до праотців, я не сумував. Але новини здалеку не часто бувають правдиві. Ти знову тут! І з тобою, напевно, прийшли ще гірші біди. Чому би я мав тепло вітати табе, Ґандалфе Лиховіснику? Скажи, чому?

І він повільно опустився у крісло.

— Ти маєш рацію, правителю, — сказав чоловік із блідим обличчям, котрий сидів на сходинках помосту. — Ще і п'ятьох днів не минуло, відколи прийшла до нас сумна звістка: син твій Теодред, твоя права рука і другий маршал Марки, загинув на Західному Пограниччі. Еомерові не можна довіряти. Якби він здобув владу, то мурів міста не охороняв би ніхто. Нещодавно нас повідомили з Ґондору, що на сході заворушився Темний Володар. І в таку годину вирішує повернутися цей блукалець. Так, чого би нам вітати тебе, пане Лиховіснику? Ти приносиш погані новини, а погані новини — поганий гість, кажуть у нас.

Він глузливо хихикнув, блимнувши на чужинців темними очима з-під важких повік.

— Ти тут за мудреця, друже Червослове, і, без сумніву, добра опора для свого пана, — тихо відповів Ґандалф. — Але по-різному може приносити лихі новини чоловік. Може сам бути творцем лиха; а може лише приходити на допомогу у скрутний час.

— Може, і так, — сказав Червослов, — але є ще третій тип: нахаби, майстри гріти руки на чужих бідах, мисливці за падлом, котрі наживаються на війнах. Чим ти нам хоч колись допоміг, Лиховіснику? І чим допоможеш сьогодні? Минулого разу ти сам просив у нас допомоги. Тоді мій володар дозволив тобі взяти коня і просив забиратися звідси; а ти зухвало, здивувавши всіх, обрав Тінебора. Мій володар був глибоко засмучений; однак багатьом здалося, що така ціна за твою відсутність не надто велика. Здогадуюся, що і цього разу все обернеться як завжди: ти радше попросиш допомоги, ніж станеш у пригоді сам. Може, ти привів воїнів? А може, прибув із кіньми, мечами, списами? Оце була би допомога, саме це нам сьогодні потрібне. Бо хто ж це приплентався з тобою? Троє обдертих волоцюг у сірому, а ти — найбільший жебрак із усіх чотирьох.

— Про ввічливість при твоєму палаці, Теодене, сину