Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
«Таке враження, що за ними — бездонний колодязь, повний давніх спогадів і довгих, повільних, постійних роздумів; але їхня поверхня іскрилася теперішнім: так буває, коли сонце мерехтить на листочках величезного дерева або на брижах глибоченного озера. Не знаю, чому, та мені здалося, мовби щось, що проростало в землі, — спало, мабуть, — чи таке, що відчувало себе чимось між кінчиком корінця та листочка, чимось між глибокою землею та небом, — раптом прокинулось і стало розглядати тебе з такою самою повільною уважністю, з якою зосереджувалося на своїх відчуттях усі незліченні роки».
— Грумм-гумм, — пробурмотів голос, такий низький, наче йшов із дерев'яної труби. — Дивно, дуже дивно! Не поспішати — таке в мене правило. От якби я спочатку побачив вас, а потім почув… вони мені сподобалися, ваші голосочки; вони мені про щось нагадали, тільки про що — не пригадаю… Якби я спочатку побачив вас, обов'язково розтоптав би, сприйняв би вас за дрібних орків, а тільки потім би виявив помилку. Ви дуже дивні істоти. І корінці, й гілочки дуже дивні!
Піпін, усе ще приголомшений, перестав боятися. Під поглядом цих очей він відчував радше цікавість, аніж страх.
— Вибачте, — мовив він, — хто ви? Чи… що?
У старих очах промайнула втома; глибокі колодязі прикрилися.
— Грумм, — відповів голос, — ну, я ент, принаймні так мене називають. Так, ент — саме це слово. Декотрі звуть мене Фанґорном, інші — Древленом. Нехай буде Древлен.
— Ент? — перепитав Мері. — Що це таке? А як ви самі себе називаєте? Яке ваше справжнє ім'я?
— Ого-го! — відповів Древлен. — Ого! Довго довелося би тобі слухати! Не поспішай. Тут я ставлю питання. Ви в моєму краї. Хто ж ви такі, хотів би я знати? Я не можу знайти вам місця. Здається, вас немає у старих реєстрах, які я вивчав у молоді роки. Але то було давно, дуже давно… Може, склали вже нові реєстри? Ну ж бо, пригадаємо! Як там воно було?
Вивчи науку про всі створіння!
Спершу — чотири вільні народи:
Первістки-ельфи — найстарші;
Гноми-копайли в темних печерах;
Енти, діти землі прадавні;
Люди смертні, владарі коней…
Гм-гм-гм.
Зодчі-бобри, олені спритні,
Ласі ведмеді, вепри-задири,
Люті вовчиська, зайці лякливі…
Гм-гм-гм.
Сокіл в небі, бик у полі,
Лань рогата, яструб хижий,
Лебідь білий, гадь холодна…
Гумм-гм, гумм-гм, що там далі? Трам, та-ра-рам там, та-рам там… дуже довгий реєстр. Але вас там усе одно нема!
— Та для нас ніколи не знаходиться місця у старих реєстрах і старих історіях, — сказав Мері. — Але ж ми давно живемо на світі. Ми гобіти.
— А чому би не придумати новий рядок? — запропонував Піпін.
Гобітський люд, що мешкає в норах.
Додай нас до чотирьох народів, одразу після людей — Великого Народу, — й усе буде гаразд.
— Гм! Незле, незле, — сказав Древлен. — Це вирішить проблему. Отже, ви живете в норах, так? Дуже розумно, дуже правильно. А хто ж називає вас гобітами? На ельфійську назву не схоже. Усі старі слова придумали ельфи: з них усе почалося.
— Ніхто нас гобітами не називає, ми самі себе так називаєм, — пояснив Піпін.
— Гумм, гм! Ну-у, не поспішайте! Самі себе називаєте гобітами? Але ж не можна всім це розповідати. Якщо ви і далі будете такі необачні, то ще ненароком свої справжні імена вибовкаєте.
— А ми їх і не приховуємо, — підхопив Мері. — Ось я, наприклад, Брендіцап, Меріадок Брендіцап, хоча більшість кличе мене Мері.
— А я — Тук, Переґрін Тук, хоча взагалі мене називають Піпіном, а то і просто — Піпом.
— Гм, але ви справді поспішні, — сказав Древлен. — Я приємно вражений вашою довірою; та не можна ж отак усе відразу розкривати. Знаєте, бувають енти і енти; тобто є енти, а є щось подібне на ентів, так би мовити. З вашого дозволу, я буду називати вас Мері та Піпін — гарні імена. Та свого імені я вам не назву, принаймні поки що. — Зелений вогник заграв у його примружених очах із хитруватою смішинкою. — Хоча би тому, що на це пішло би надто багато часу: моє ім'я росте разом зі мною, а живу я дуже-дуже довго, тож моє ім'я — то ціла історія. У моїй мові, у староентській, так би мовити, справжні імена завжди розповідають історію тих, хто їх носить. Це гарна мова, та щоби розповісти щось нею, потрібно багато часу, і ми нічого нею не розповідаємо, хіба те, що варте тривалої розповіді і тривалого слухання.
А зараз, — і очі його стали яскраві й «теперішні», звузились і посуворішали, — розкажіть, що відбувається? І що ви тут робите? Я бачу і чую (і відчуваю носом) багато що з цього… цього… а-лалла-лалла-румба-каманда-лінд-ор-буруме. Вибачте, це частина цього слова моєю мовою; я не знаю, як назвати це зовнішніми мовами: розумієте, те, на чому я стою, де я стою і милуюся гожим ранком, і роздумую про Сонце, і про трави за лісом, і коней, і хмари, й увесь цей широкий світ. Що діється? Які наміри Ґандалфа? А ці… бурарум, — він видав низький рокітливий звук, ніби великий розладнаний орган, — ці орки і хлопчисько Саруман в Ізенґарді? Я люблю новини. Та не поспішайте.
— Діється багато чого, — сказав Мері, — навіть якщо швидко розповідати — вийде довго. Та ви наказували нам не поспішати. То, може, не варто викладати все відразу? Ви не образитеся, якщо ми запитаємо, що ви збираєтеся з нами робити і на чиєму ви боці? Ви знайомі з Ґандалфом?
— Так, знайомий: він єдиний із чарівників, хто по-справжньому піклується про дерева, — відповів Древлен. — А ви його знаєте?
— Так, знали, — сумно відповів Піпін. — Він був наш великий друг і проводир.
— Ну, тоді я відповім на ваші запитання, — мовив Древлен. — Я з вами нічого не збираюся робити — нічого «для вас», як ви хотіли сказати, без вашої згоди. А разом ми можемо зробити багато чого. Я нічого не знаю про боки. У мене своя дорога; та ваш шлях на якийсь час може злитися
