Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

У вербових лугах Тасарінану я блукав навесні.

О, ті пахощі й барви весни в Нан-тасаріоні!

Я казав: гарно тут.

Прийшов я улітку в берестовий гай Оссіріанду.

О, ті відблиски світла й мелодія літа в Семиріччі Оссіру!

Тут найкраще — гадалось.

Восени я ввійшов у буковий ліс Нелдорету.

О, ті золото й червінь, і шепіт осіннього листу

в Таур-на-нелдорі!

Що ж я міг іще бажати?

Я сосни величні в нагір'ях Дортоніону навідував взимку.

О, ті білі вітри серед чорного віття узимку в Ород-на-Тоні!

Аж до неба мій спів долинав.

А нині ті землі укрила вода,

Залишились Амбарона, і Тауреморна, і Альдаломе,

Моя рідна земля, ліс мій Фанґорн,

Де коріння тривке,

А опалих літ більш, ніж листків

У Тауреморналоме.

Він доспівав пісню і далі крокував мовчки, а в усьому лісі не чути було ні звуку.

День пригасав, сутінки залягали довкола стовбурів. Нарешті гобіти і іобачили перед собою неясні темні тіні крутосхилу: вони підійшли до підніжжя гір, до зеленого коріння високого Метедрасу. Їм назустріч із джерел у верхів'ях схилом гори шумливо збігала юна Ента. Праворуч під річки тягнувся довгий укіс, убраний у траву, сіру в сутінках. Дерева там не росли, й укіс був відкритий небу; в озерах між берегами хмар уже виблискували зірки.

Древлен прокрокував схилом угору, не сповільнюючи ходи. Раптом гобіти побачили попереду широкий вхід. Два високі дерева стояли обабіч, мов живі стовпи воріт; але воріт там не було, тільки переплетені гілки. Коли старий ент наблизився, дерева підняли гілля й усе листя привітно зашурхотіло. Дерева були вічнозелені, і їхнє темне та гладеньке листя виблискувало в сутінках. За ними відкрився просторий майданчик, ніби в товщі гори була вирубана долівка великої зали. По обидва боки на висоту майже п'ятнадцяти футів підіймалися стіни, а вздовж кожної стіни стояли дерева, висота яких чимдалі вглиб також зростала.

У дальньому кінці стіна була прямовисна, а біля її підніжжя мовби видовбано неглибоку нішу, перекриту склепінням, — єдиним дахом цієї зали, якщо не брати до уваги гілок, які при вході затіняли всю долівку, крім широкої відкритої стежки посередині. Невеликий струмок, назбираний із багатьох джерел угорі, спадав донизу крутою скелею, розбиваючись на срібні краплини, мов тоненька завіса перед нішею. Вода знову збиралась у кам'яному жолобі в долівці серед дерев і бігла звідти вздовж відкритої стежки, щоби приєднатися до Енти в її подорожах лісом.

— Гм, ось ми і прибули, — сказав Древлен, перериваючи довгу мовчанку. — Ми зробили близько сімдесяти тисяч ентівських кроків, скільки це у ваших вимірах — не знаю. Так чи інак, а ми зараз біля підніжжя Останньої Гори. Коротко, вашою мовою, цю місцину можна назвати Джерельними Покоями. Мені тут подобається. Тут ми і заночуємо.

Він опустив гобітів у траву під рядами дерев, і вони пішли за ним до великої арки. Тепер гобіти помітили, що під час ходи ент майже не згинає колін, хоча кроки його широкі. Перш ніж опустити додолу всю ступню, він устромлював у землю великі (справді дуже великі та дуже широкі) пальці ніг.

Хвилину Древлен постояв під дощем із джерела, глибоко вдихнув, а тоді засміявся й увійшов під склепіння. Там стояв величезний кам'яний стіл, але не видно було жодного стільця. У глибині ніші було темно. Древлен підняв дві великі чаші й поставив на стіл. Здавалося, чаші наповнювала звичайна вода; та Древлен простягнув над ними руки — й одна чаша спалахнула золотистим, а інша — смарагдовим сяйвом; змішавшись, ці промені освітили нішу так, ніби літнє сонце сяйнуло крізь покров весняного листя. Озирнувшись, гобіти помітили, що дерева також засяяли, спочатку слабко, а потім яскравіше, аж нарешті кожен листочок оточили крайки світла, зеленого, золотого та мідно-червоного, а стовбури здалися колонами, вирізьбленими з осяйного самоцвіту.

— Ну, ну, тепер можна і побалакати, — сказав Древлен. — Гадаю, ви хочете пити. Мабуть, і потомилися. Випийте оце!

Він відійшов у кінець ніші, й гобіти побачили, що там стояли високі кам'яні глеки з важкими покришками. Древлен підняв одну з них, зачерпнув великим ковшем і наповнив три келихи: один дуже великий і два менші.

— Це оселя ента, — сказав він, — тому стільців тут немає. Та ви можете сісти на столі.

Він підняв гобітів і посадив на велику кам'яну плиту, футів шість над землею, і вони сиділи, звісивши ноги, і попивали ковтками напій.

Трунок був подібний на воду, справді дуже подібний на воду, яку вони пили з Енти на околиці лісу, однак мав якийсь особливий аромат чи присмак, який важко було описати: він був невиразний, але нагадував запах далекого лісу, принесений прохолодним нічним леготом. Дія напою почалася з кінчиків пальців ніг, а тоді поступово піднялася догори, аж до кінчиків волосся, наповнюючи гобітів свіжістю і бадьорістю. Вони справді відчули, як волосся заворушилося, закучерявилося, почало рости. Тим часом Древлен обмив ноги у басейні за аркою і спорожнив свій келих одним ковтком, одним довгим повільним ковтком. Гобітам уже здавалося, що він ніколи не закінчиться.

Нарешті Древлен поставив келих на стіл.

— У-хх… — зітхнув він. — Гм, гумм, ну, тепер буде легше розмовляти. Можете сісти на долівці, а я ляжу — тоді напій не вдарить мені в голову, і я не засну.

Біля правої стіни стояло велике ліжко на низьких ніжках, якихось два фути заввишки, густо заслане травою та папороттю. Древлен поволі опустився на ліжко, майже не зігнувшись у попереку, і простягнувся на повний зріст, підклавши руки під голову і дивлячись на стелю, де миготіли золотаво-зелені відблиски, мов листя в сонячному світлі. Мері та Піпін примостилися поруч на подушках із сіна.

— Отепер розкажіть мені свою історію, тільки не поспішайте, — попросив Древлен.

І гобіти розповіли про свої пригоди з того дня, коли вони покинули Гобітон. Розповідали вони безладно, постійно перебиваючи один одного, і Древлен часто зупиняв їх, повертаючись до якогось попереднього моменту, або заскакував наперед, розпитуючи про наступні події. Вони нічого не розповіли про Перстень і не сказали, чому вирушили в дорогу і куди прямували; а Древлен і не питав.

Його страшенно цікавило все: Чорні Вершники, Елронд і Рівенділ, Праліс і Том Бомбадил, Копальні Морії, Лотлорієн і Ґаладріель. Знову і знову просив він їх описати Шир і його околиці. Потім Древлен поставив дивне запитання:

— А в тих краях, гм, чи не зустрічали ви ентів? Ну, не ентів, а дружин ентів, хотів я сказати.

— Дружин ентів? — перепитав Піпін. — А які