Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Гобіти повернулись і кинулись углиб лісу.

Відтак вони не побачили, як оточили Уґлука біля узлісся Фанґорну. Там його здолав Еомер, третій маршал Марки, котрий спішився і бився з ним сам на сам. А в широкому степу гостроокі вершники наздогнали орків, котрі ще мали сили тікати.

Вершники зібрали тіла полеглих товаришів і з похоронними піснями насипали над їхніми тілами курган. Потім розклали велике вогнище і, спаливши орків, розвіяли попіл за вітром. Такий був кінець облави, і про нього ніколи не почули ні в Мордорі, ні в Ізенґарді; та дим від багаття піднімався до неба, і бачило його чимало уважних очей.

IV. Древлен

Тим часом гобіти йшли берегом річки, все на захід і вгору гірськими схилами, все глибше і глибше занурюючись у Фанґорн; ішли так швидко, як дозволяв їм темний і дрімучий ліс. Поступово страх перед орками став слабшим, і вони пішли повільніше. Зненацька вони почали відчувати якусь дивну задуху, наче повітря розтануло і перестало живити легені. Нарешті Мері зупинився.

— Не можу більше, — відсапував він. — Дай хоч дух перевести.

— Гаразд, і води поп'ємо, — сказав Піпін. — У мене горло геть пересохло.

Він виліз на величезний корінь, що опускався у воду, і, нахилившись, зачерпнув складеними долонями. Вода була чиста і холодна, й Піпін пив довго. Мері поліз слідом. Вода відсвіжила їх і, здалося, збадьорила серце; вони трохи посиділи на березі струмка, зануривши зранені ноги у воду і роздивляючись дерева, які мовчки обступали їх довкола, ряд за рядом, без кінця краю, аж поки не поринали в сиву напівтемряву.

— Сподіваюся, ти ще не заблукав? — запитав Піпін, прихиляючись до величезного стовбура. — Можна і далі йти вздовж цієї річки, Енти, чи як ти її називаєш, і в разі чого повернутися назад, звідки прийшли.

— Можна було би, якби ноги несли, — сказав Мері, — й дихати було би чим.

— Ага, тут усе таке туманне і затхле, — сказав Піпін. — Чимось нагадує мені старий покій Туків у Сміалах, у Холмі: величезна кімната, в якій меблі поколіннями не пересувались і не мінялися. Кажуть, Старий Тук жив там рік за роком, і його кімната старіла та порохнявіла разом із ним, а відколи він помер, сто років тому, там нічого не змінилося. Старий Геронтіус — мій прапрадід, давненько те все було. Та це ніщо порівняно зі старістю цього лісу. Поглянь-но на цей лишайник, на ці довжелезні бороди та вуса! І більшість дерев частково вкриті сухим торішнім листям. Неохайно. Не уявляю собі, як тут буде весною, якщо вона сюди коли-небудь прийде; бракує тут весняного прибирання.

— Але сонце сюди, напевно, інколи зазирає, — сказав Мері. — Цей ліс зовсім не схожий на Морок-ліс, як його описав Більбо. Там було темно і чорно, і повно всілякої темної нечисті. А тут просто дуже тінисто і страшенно… деревисто. Тут ніяка тварина довго не виживе.

— Гобіт — точно ні, — сказав Піпін. — Мене зовсім не тішить думка, ідо доведеться пройти через увесь ліс. Тут на сто миль навкруги нічого поживного. Які в нас запаси?

— Малі, — зітхнув Мері. — Утікаючи, ми прихопили тільки пару пакуночків з лембасом. — Вони подивилися на залишки ельфійських коржиків: розламані куснички, яких вистачило би лише на якихось п'ять днів, і все. — Ні ковдри нема, ні чогось теплого. Сьогодні вночі будемо мерзнути, куди би ми не пішли.

— Та все ж треба вирішити, куди йти, — сказав Піпін. — Уже, напевно, настав ранок.

Саме цієї миті вони помітили жовтаве світло, що визирало з-за дерев: покрівлю лісу раптом пронизало сонячне проміння.

— Привіт! — зрадів Мері. — Поки ми тут сиділи, Сонце забігло за хмару, а тепер знову виглянуло або, може, просто піднялось і зазирнуло у просвіток. Це недалеко — ходімо подивимось!

Однак іти туди виявилося далі, ніж сподівалися. Місцевість круто піднімалась і ставала кам'янистішою. Світло розливалося дедалі ширше, і невдовзі гобіти опинилися перед прямовисною скелею — гірським схилом чи краєм довгого відрогу далекої гори. На ній не росло жодного дерева, і сонце освітлювало її кам'яну поверхню. Дерева, які росли біля її підніжжя, розпростерли гілля, мовби тягнулися до тепла. Наскільки занедбаним і сірим виглядав ліс раніше, настільки чисто він сяяв тепер брунатними і темно-сірими відтінками кори, гладкої, мов полірована шкіра. Крони дерев яріли м'якою, мов молода трава, зеленню, — то була рання весна або ж її проминальний образ.

На стрімкій поверхні скелі виявилося щось подібне на сходи: природні, напевно, видовбані вітром та дощами, нерівні та криві сходинки. Високо вгорі, майже на рівні верхівок дерев, був уступ, над яким нависла скеля. На крайчику росли тільки кілька кущиків трави й один старий стовбур із двома пригнутими донизу гілками: здавалося, що там стоїть зігнутий старий, гріючись на ранковому сонечку.

— Гайда нагору! — радісно вигукнув Мері. — Там і подихаємо, і роззирнемося!

Вони подерлися догори. Якщо хтось і робив ці сходи, то для більших і довших ніг, аніж у гобітів. Піпін і Мері були такі збуджені, що й не помітили, як незвичайно швидко загоїлися їхні рани та подряпини, і звідки тільки взялися сили. Нарешті вони вибралися на край уступу біля підніжжя старого стовбура; ставши спиною до пагорба та глибоко дихаючи, повернулися на схід. Виявилося, що вони пройшли всього лише якісь три-чотири милі вглиб лісу: вершини дерев опускалися зі схилів до рівнини. Там, біля краю лісу, піднімалися високі стовпи чорного диму і хвилями пливли до них.

— Вітер міняється, — зазначив Мері. — Знову зі сходу. Відчуваєш, як тут холодно?

— Так, — відповів Піпін, — боюся, що сонце визирнуло ненадовго, і скоро все знову потьмяніє. Ах, як шкода! Цей кошлатий старий ліс у сонячному світлі зовсім інший. Я майже полюбив це місце!

— Ти майже полюбив цей Ліс! Чудово! Надзвичайно люб'язно з твого боку, — промовив дивний голос. — Ану оберніться, нехай я погляну на ваші обличчя. Не можу сказати, щоби ви мені сподобались, однак не будемо поспішати. Оберніться!

Великі вузлуваті долоні опустилися на плечі гобітів і обережно, але рішуче розвернули їх, а потім підняли в повітря.

Гобіти побачили найдивовижніше з дивних створіння. Воно було міцне, високе, не менш як чотирнадцять футів зросту, схоже чи то на людину, чи на троля, з довгою головою майже без шиї. Чи воно було вбране в одяг, схожий на зелено-сіру кору, чи то була його шкіра, визначити було важко. Принаймні руки його, там, де відходили від тулуба, були не