Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
З лайкою та штовханиною десь близько сотні північних орків вирвалося з натовпу і кинулось уздовж ріки до гір. Гобіти залишилися з ізенґардцями — приблизно вісім десятків похмурих, темнолицих, косооких орків із величезними луками та короткими широкими мечами. З північних орків залишилося кілька більших і зухваліших.
— Ну, а тепер дамо раду з Ґрішнахом, — сказав Уґлук; але навіть дехто з його зграї з тривогою позирав на південь.
— Знаю, — бурмотів Уґлук. — Кляті конярі нас винюхали. А все через тебе, Снаґо. Тобі і твоїм шпигунам вуха би повідрізати. Але ми воїни. Ще поживимося конинкою, а то й чимось солодшим.
Нарешті Піпін зрозумів, чому частина орків показувала на схід. Звідти з хрипкими вигуками знову з'явився Ґрішнах, а з ним десятки чотири довгоруких і кривоногих орків зі знаком багряного ока на щитах. Уґлук виступив уперед.
— Усе-таки повернулися! — вигукнув він. — Що, передумали, га?
— Я повернувся перевірити, чи виконується Наказ і чи нічого не сталося з полоненими, — відповів Ґрішнах.
— Та ти що! — здивувався Уґлук. — Даремна турбота. Тут я наглядаю за виконанням наказів. І ще за чим повернувся? Ти так швидко нас покидав, може, щось забув?
— Забув про дурня, — огризнувся Ґрішнах. — Але з ним є ще кілька відважних орків, котрих шкода втрачати. Я знав, що ти ведеш їх на смерть. Я прибув їх порятувати.
— Прекрасно! — зареготав Уґлук. — Тільки якщо боїшся бою — тобі в інший бік. Твоя дорога вела на Луґбурц. Сюди йдуть білошкірі. А що з твоїм хваленим назґулом? Знову прибили під ним коняку? Ну, треба було прихопити його зі собою, він би нам знадобився — якщо нічого кращого за цих назґулів нема.
— Назґули, назґули, — передражнив Ґрішнах, здригаючись і облизуючи губи, наче смакуючи це огидне слово. — Не патякай про те, на чому не розумієшся. Назґули! Ах! Кращого йому закортіло! Колись ти ще пошкодуєш про це. Кривляка! — сердито гаркнув він. — Мав би знати, що вони — зіниця Великого Ока. Тільки для крилатих назґулів іще не час, іще рано. Він не дозволяє їм показуватися на тому березі Великої Ріки передчасно. Вони для війни та інших цілей.
— Бачу, багато ти знаєш, — перебив Уґлук. — Більше, ніж треба. У Луґбурці, напевно, поцікавляться, звідки і чому. Та зараз брудна робота перепадає урук-хаям із Ізенґарда, як завжди. Годі теревенити! Збирай свою голоту! Твої свині погнали до лісу. І ти за ними. До Ріки і так живим не повернувся би. Ну, рушай! Я піду слідом.
Ізенґардці знову закинули Мері та Піпіна на спини. Банда пустилася бігти. Минала година за годиною, а вони все мчали, зупиняючись лише для того, щоби перекинути гобітів новим носіям. Чи тому, що були прудкіші та витриваліші, чи через якийсь задум Ґрішнаха, ізенґардці поступово випередили орків Мордору, й орки Ґрішнаха опинилися в останніх лавах. Невдовзі орки Сарумана вже наздоганяли північних орків. Ліс наближався.
Піпін був увесь у синцях і подряпинах, голова боліла, обличчя кололи щетинисті щоки та вуха носіїв. Перед очима маячили зігнуті спини, товсті міцні ноги орків рухались угору-вниз, угору-вниз, невтомно, мовби зроблені з дроту і рогу, відраховували кошмарні секунди нескінченного часу.
Опівдні банда Уґлука перегнала північних орків. Ті знесиліли у промінні яскравого сонця, дарма що сяяло воно у блідому зимовому небі, й бігли, опустивши голови та висолопивши язики.
— Хробаки! — глузували ізенґардці. — Ви вже засмажилися. Білолиці вас усіх переловлять і зжеруть. Вони вже близько!
Крик Ґрішнаха засвідчив, що то був не жарт. Ззаду справді учвал летіли вершники: ще далеко, та наздоганяли орків невблаганно, як потужна хвиля, що наздоганяє мандрівників, загрузлих у сипучих пісках.
Ізенґардці погнали з подвоєною швидкістю, що дуже здивувало Піпіна. Сонце сідало за Імлисті Гори; довгі тіні потягнулися степом. Солдати Мордору також підвели голови і пришвидшили біг. Ліс темнів зовсім близько. Уже почали траплятися поодинокі дерева. Місцевість пішла вгору, дедалі крутіше, та орки не зупинялись. Уґлук і Ґрішнах викрикали, штовхаючи банду на останній ривок.
«Нічого їх не бере. Вислизнуть», — думав Піпін. Він спромігся повернути голову і краєм ока глянути через плече. Зі сходу рівниною мчали вершники й уже порівнювалися з орками. Сонце виблискувало на їхніх списах і шоломах, золотило розвіяне ясне волосся. Вони оточували орків і гнали їх уздовж річки.
Піпін не мав уявлення, що то за народ. Тепер він пожалкував, що в Рівендолі неуважно слухав і мало заглядав у книжку та карти; але в ті дні план походу був у надійніших руках, і він ніколи би не уявив себе окремо від Ґандалфа чи Бурлаки, чи навіть від Фродо. Він спромігся пригадати лише те, що кінь Ґандалфа, Тінебор, родом із цих степів. Це давало невеличку надію.
«Та чи відрізнять вони нас від орків? — подумав він. — Вони, мабуть, ніколи і не чули про гобітів. Я, звісно, мав би тішитися, що цим тварюкам, схоже, настає кінець, але краще би я сам урятувався». Виглядало на те, що він і Мері загинуть разом із орками, раніше, ніж роганці їх помітять.
Серед вершників були вправні лучники. На скаку вони пускали стріли у припізнілих орків, і ті падали; потім вершники швидко поверталися до своїх, уникаючи стріл орків, котрі стріляли навмання, не наважуючись зупинитися. Це повторювалося кілька разів, і стріли долітали навіть до ізенґардців. Один із них, просто перед Піпіном, упав і вже не вставав.
Настала ніч, але вершники у бій не вступили. Багато орків полягло, та залишалося ще принаймні дві сотні. У сутінках вони вибралися на пагорок. До узлісся було недалеко, близько півмилі, та йти далі вони не змогли. Вершники взяли їх у кільце. Групка орків, не послухавшись Уґлука, спробувала пробитися до лісу — повернулися тільки троє.
— Ось ми і прийшли, — осміхнувся Ґрішнах. — Прекрасне керівництво! Сподіваюся, великий Уґлук виведе нас звідси.
— Опустіть цих дрібнолюдиків! — наказав Уґлук, не звертаючи уваги на Ґрішнаха. — Ти, Луґдуше, візьми ще двох і будеш їх стерегти! Не вбивати, хіба що білошкірі прорвуться. Ясно? Поки я живий, вони мені потрібні! Тільки щоби не кричали і не втекли. Зв'яжіть їм ноги!
Останній наказ був безжально виконаний. Але вперше
