Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Так, гм-гм… не зовсім, тепер я не знаю, — задумливо відповів Древлен. — Але їм би сподобалася ваша країна, тому я і запитав.
Однак особливо Древлена цікавило все те, що стосувалося Ґандалфа; а справи Сарумана цікавили його найбільше. Гобіти щиро пожалкували, що дуже мало знають про них: тільки доволі невиразний Семовий переказ почутого на раді в Елронда. Зате вони напевне знали, що Уґлук і його ватага прийшли з Ізенґарда, і господарем їхнім був Саруман.
— Гм, гумм… — пробурмотів Древлен, коли їхня розповідь дійшла нарешті до опису битви між орками та вершниками Рогану. — Ви мені насправді розповіли масу новин. Звичайно, розповіли не все. Та я не маю сумніву, що ви дієте так, як би того бажав Ґандалф. Відчуваю, відбувається щось дуже велике, а що саме, я, можливо, дізнаюсь у щасливу чи лиху годину. Присягаюся корінням і сучками, діється щось дивовижне: раптом з'являється маленький народ, якого немає у старих реєстрах, і — погляньте-но! — Дев'ять забутих Вершників відроджуються, щоби за ними полювати, Ґандалф веде їх у велику подорож, Ґаладріель дає їм притулок у Карас-Ґаладоні, орки переслідують їх у Дикому Краї: видається, що вони потрапили у велику бурю. Будемо сподіватися, що вони її витримають.
— Ну, а ви? — запитав Мері.
— Гумм, гм, я ніколи не переймався великими війнами, — сказав Древлен, — вони переважно стосуються людей і ельфів. Це — справа чарівників: чарівники завжди переймалися майбутнім. А мене майбутнє не хвилює. Врешті, я не стою на чиємусь боці, тому що ніхто не стоїть цілком на моєму боці, якщо ви мене розумієте: ніхто не турбується про ліси так, як я, навіть теперішні ельфи. І все ж до ельфів я ставлюся краще, ніж до інших: саме ельфи давним-давно вилікували нас від німоти, і це той дар, про який не можна забути, хоча відтоді шляхи наші розійшлися. Та є і такі, на чиєму боці я ніколи не буду; я цілком проти них… цих… бурарум… — він знову забурчав із великою огидою, — цих орків і їхніх правителів.
Я стривожився, коли тінь лягла на Морок-ліс, але коли вона відступила в Мордор, то перестав хвилюватися: Мордор звідси далеко. Та вітер, здається, починає дути зі Сходу і може принести погибель для всіх лісів. Старий ент не може стримати бурю: він або переживе її, або зламається.
Та є ще Саруман! А Саруман — сусід, я не можу його не помічати. Гадаю, я мушу щось робити. Останнім часом я багато розмірковував, що мені з ним робити.
— А хто такий Саруман? — запитав Піпін. — Що ви про нього знаєте?
— Саруман — це чарівник, — відповів Древлен. — Більше я нічого не скажу. Мені не відома історія чарівників. Уперше вони з'явилися після того, як Великі Кораблі припливли з-за Моря; та чи прибули вони на цих кораблях, того я не знаю. Саруман серед усіх вважався найвидатнішим. Нещодавно — а за вашими мірками, дуже давно — він перестав мандрувати світами і втручатись у справи людей і ельфів, і засів в Анґреності, або в Ізенґарді, як його називають роганці. Спершу він був непомітний, але потім його слава почала рости. Подейкують, його обрали головою Білої Ради, але з того нічого доброго не вийшло. Тепер я думаю, що вже тоді Саруман звернув на лихий шлях. Так воно чи ні, але сусідів він тоді не чіпав. Ми часто з ним розмовляли. Був час, коли він постійно прогулювався моїм лісом. Тоді він був увічливий, завжди питав мого дозволу (принаймні коли мене зустрічав) і любив слухати. Я розповів йому багато такого, про що би він сам ніколи не дізнався, та він ніколи не віддячував мені тим самим. Не пригадаю, щоби він колись щось розповідав. І таким він ставав усе більше; його обличчя, наскільки я пригадую, — хоча не бачив його вже давно, — почало нагадувати вікно в кам'яній стіні, вікно з віконницями зісередини.
Гадаю, що тепер я розумію, чого він прагне. Він хоче Влади. Його розум — із металу та коліщаток; і він не дбає про живих істот, хоча при нагоді використовує їх. І зараз стало зрозуміло, що він чорний зрадник. Він злигався з ницими орками. Брм, гм! І навіть гірше: він щось із ними робить, щось небезпечне. Бо ці ізенґардці радше схожі на поганих людей. Усі злі створіння, котрі прийшли разом із Великою Темрявою, не зносять сонця; а орки Сарумана, хоч і ненавидять сонячне світло, все ж терплять його. Цікаво, що ж він таке витворив? Чи вони — це зруйновані люди, чи він схрестив орків і людей? То було би страшенне зло!
Древлен пробурчав щось ентською мовою, мовби промовляючи потойбічні прокляття.
— З певного часу я почав замислюватися, чому це орки так сміливо гуляють моїм лісом, — продовжував він. — Лише нещодавно я здогадався, що винен тут Саруман і що вже багато років він вивідував стежки та мої таємниці. Тепер він із його злим народом плюндрує мій ліс. На кордонах вони рубають дерева — здорові дерева. Деякі дерева вони рубають і залишають гнити — такі орківські пустощі; та більшість забирають зі собою і підживлюють вогонь у печах Ортханка. Цими днями над Ізенґардом постійно стоїть хмара диму.
Прокляття на нього, коріння та гілля! Багато з тих дерев були моїми друзями, я знав їх іще горішками та жолудями; у багатьох був свій власний голос, який тепер втрачено назавжди. І там, де колись співали гаї, тепер зруби з пнями й ожиною. Я був бездіяльним. Усе пустив на самоплив. Час усе це припинити!
Древлен різко підвівся з ліжка й ударив кулаком по столу. Чаші-світильники здригнулись і викинули два язики полум'я. В очах ента спалахнув зелений вогонь, борода настовбурчилася, як величезний віник.
— Я мушу це припинити! — прогримів він. — Ви підете зі мною. Ви зможете мені допомогти. І тим самим допоможете своїм друзям: якщо Сарумана ніхто не стримає, Роган і Ґондор опиняться в кільці ворогів. Тепер нам по дорозі — до Ізенґарда!
— Ми підемо з тобою, — сказав Мері. — Зробимо все, що можемо.
— Так! — підхопив Піпін. — І я би хотів побачити, як буде знищено Білу Руку. Я хотів би бути присутній при тому, навіть якщо з мене буде мало користі: ніколи не забуду Уґлука та біг через Роган.
— Прекрасно! Прекрасно! — зрадів Древлен. — Але я поквапився. Не можна квапитися. Я надто розпалився. Тепер мушу охолонути й усе обміркувати; легше крикнути «припинити», ніж це справді зробити.
Він підійшов до арки і
