Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Через якийсь час гобіти знову почули його бурмотіння. Здавалося, він рахував на пальцях.
— Фанґорн, Фінґлас, Фладріф, так-так… — зітхнув ент. — Біда в тому, що нас залишилося мало, — сказав він, звертаючись до гобітів. — З тих перших ентів, котрі гуляли лісами до наступу Темряви, лишилося тільки троє: я, Фанґорн, та ще Фінґлас і Фладріф — якщо послуговуватись ельфійськими іменами; та ви можете звати їх Листяник і Лубок. З нас трьох двоє, Листяник і Лубок, не дуже надаються для справи. Листяник поринає у сплячку, деревіє, можна так сказати: ціле літо простояв напівсонний по коліна у траві. Весь листям заріс. Колись він узимку прокидався, але тепер так розіспався, що й узимку далеко не піде. Лубок мешкав на гірських схилах на захід від Ізенґарда, там, де сталося найбільше нещастя. Його самого поранили орки, а багато його деревних стад згубили і скалічили. Він пішов високо в гори, до беріз, яких любить найбільше, і не бажає звідти спускатись. Однак, сподіваюся, що і з молодих я зберу чудовий загін — якщо зможу роз'яснити їм, що потрібно, якщо зможу підняти їх: ми народ повільний. Як жаль, що нас так мало!
— Чому вас так мало, якщо ви мешкаєте тут віддавна? — здивувався Піпін. — Багато померло?
— Та ні! — відповів Древлен. — Ніхто не вмер зсередини, якщо так можна сказати. Звісно, за довгі роки траплялися нещасні випадки; а багато просто здерев'яніло. Нас ніколи не було багато, й кількість наша не збільшувалася. Ми не маємо нащадків — не маємо дітей, як ви це називаєте, не маємо вже страшенно багато років. Розумієте, ми втратили своїх жінок.
— Як це сумно! — вигукнув Піпін. — Як це сталося, що вони всі повмирали?
— Вони не повмирали! — відповів Древлен. — Я ж не сказав «померли». Ми їх втратили, сказав я. Вони кудись зникли, і ми не можемо їх відшукати. — Він зітхнув. — Я думав, про це відомо всьому світу. Люди й ельфи від Морок-лісу до Ґондору співали пісні про наші пошуки жінок. Не може такого бути, щоби їх усі забули.
— Ну, мабуть, пісні просто не дійшли до Гобітона, — сказав Мері.
— Може, ви би нам розповіли чи заспівали якусь пісню?
— Так, неодмінно, — відповів Древлен, явно втішений таким проханням. — Але я розповім дуже коротко, бо треба вже закінчувати розмову: завтра ми скликаємо раду і, можливо, рушаємо в дорогу.
— Це досить дивна та сумна історія, — продовжив він після паузи. — Коли світ іще був молодий, а ліси — дикі та просторі, енти зі своїми дружинами — а були вони такі гарні (ах, моя Фімбретіль Легконога, де моя молодість!) — жили разом. Але серця наші прагнули різного. Енти любили все, що зустрічали на світі: великі дерева, дикі хащі, схили високих гір; вони пили воду з гірських джерел і їли тільки ті плоди, які самі падали під ноги; вони зналися з ельфами і розмовляли з деревами. А дружини ентів віддавали перевагу маленьким деревам і залитим сонцем галявинам на узліссях; вони милувалися ягодами на терні та цвітом дикої яблуні й черешні навесні, зеленим зіллям на прилуках улітку, достиглим колоссям на осінніх полях. Розмовляти з рослинами вони не бажали, та хотіли, щоб усе підкорялось і слухалося їх. Дружини ентів наказували рослинам рости так, як хотіли того вони, і приносити більше то листя, то плодів; бо вони прагнули порядку, достатку та спокою (в їхньому розумінні це означало, що кожна річ має залишатися там, де вони її розмістили). Тож наші дружини виростили сади й оселились у них. Але енти продовжували кочувати й у сади заходили вряди-годи. Потім, коли на північ прийшла Темрява, наші дружини перейшли через Велику Ріку і заклали нові сади, обробили нові поля, і ми стали відвідувати їх іще рідше. Коли Темряву було подолано, сади наших дружин пишно розквітли, на ланах заколосилася пшениця. Багато людей навчилися майстерності в наших дружин і дуже їх шанували, а ми стали тільки легендою, таємницею в серці лісу. Однак ми і досі живі, а сади наших жінок давно занедбані: люди звуть їх тепер Бурими Землями.
Пам'ятаю, якось дуже давно, в часи війни між Сауроном і людьми з-за Моря, я захотів побачити свою Фімбретіль. Коли я бачив її востаннє, вона була все ще прекрасна, хоч і не така, як дівчата в давнину. Бо наших дружин зігнула важка праця, від сонця їхня шкіра потемніла, а волосся вигоріло до відтінку дозрілого зерна, щоки ж стали червоні, мов яблука. Однак їхні очі залишались очима нашого народу. Ми перетнули Андуїн і прийшли на їхні землі; та побачили пустелю: все було спалено та викорчувано, тому що там прокотилася війна. Наших дружин там не було. Довго ми кликали їх, довго шукали; і розпитували в усіх зустрічних народів, яким шляхом пішли дружини ентів. Одні говорили, що ніколи їх не зустрічали; другі — що бачили їх по дорозі на захід, ще інші вказували на схід або на південь. Але ми не могли знайти їх ніде. Велика була наша печаль. Але дикий ліс кликав нас, і ми повернулися до нього. Ще багато років ходили ми шукати наших дружин, ходили далеко, вигукуючи їхні прекрасні імена. Та з плином часу ми залишали дикі ліси все рідше і ходили не так далеко. А нині дружини ентів — це лише спогади для нас, і бороди наші довгі та сиві. Ельфи склали про ті пошуки багато пісень, і деякі з них люди переклали своїми мовами. Та ми пісень не співаємо — нам досить промовляти їхні прекрасні імена, згадуючи про них. Ми віримо, що ще зустрінемося з ними і, може, знайдемо такий край, де житимемо разом і будемо щасливі. Але старе пророцтво каже, що це трапиться лише тоді, коли і ми, і вони втратимо все, чим володіємо. І цілком можливо, що цей час тепер наближається. Бо якщо колись давно Саурон згубив сади наших дружин, то нині Ворог може знищити всі наші ліси.
Про це йшлося в ельфійській пісні, чи принаймні так я її розумію. Пісню ту співали вздовж усієї Великої Ріки. Зауважте, це не ентівська пісня — у нас би вона була набагато довша! Та ми вивчили її напам'ять і наспівуємо час від часу. Ось як вона звучить вашою мовою:
ЕНТ:
