Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Гобіти нерухомо лежали там, де їх кинув Ґрішнах. На допомогу товаришеві прискакав другий вершник. Завдяки гострому зорові чи якомусь іншому відчуттю кінь легко перескочив через гобітів; але вершник не помітив їх — укритих ельфійськими плащами, надто пригнічених і надто переляканих.
Нарешті Мері заворушився і прошепотів:
— Поки що все чудово, але як зробити так, аби нас тут не проштрикнули.
Відповідь з'явилася негайно. Крик Ґрішнаха розбудив орків. З вереску на пагорку гобіти здогадалися, що їхнє зникнення помітили.
Уґлук, мабуть, зітнув іще кілька голів. Тоді раптом долинули орківські крики у відповідь, поза кільцем вогнів, із лісу та з гір. Напевно, з'явився Маугур і йшов в атаку на обложників. Чути було, як помчали коні. Вершники стискали кільце довкола пагорка, підставляючи себе під стріли орків, аби не випустити нікого з пастки, а другий загін повернув назустріч новоприбулим. Раптом Піпін і Мері усвідомили, що, не зрушивши з місця, вони опинилися поза кільцем: нічого не заважало їхній втечі.
— Отепер, — сказав Мері, — якби в нас були вільні руки-ноги, ми б утекли. Але ж я не можу перегризти ці вузли.
— І не треба, — сказав Піпін. — Усе збирався тобі сказати: в мене руки вільні. Оці петлі я залишив тільки про око. Та спершу треба трішки попоїсти.
Він звільнив руки від мотузки і витяг із кишені пакунок. Коржики були розкришені, та все ще свіжі в листяній обгортці. Гобіти з'їли по два-три шматочки. Лембас нагадав їм прекрасні обличчя, веселощі, смачні страви спокійних днів недалекого минулого. Якийсь час вони задумано жували коржики, не звертаючи уваги на крики та шум близького бою. Піпін перший повернувся до дійсності.
— Треба забиратися, — сказав він. — Зачекай хвилинку!
Меч Ґрішнаха лежав поруч, але для гобіта він був заважкий; тому Піпін проповз уперед і, знайшовши тіло ґобліна, витягнув із піхов довгий гострий ніж. Ним він швидко перерізав пута.
— А тепер уперед! — сказав він. — Коли зігріємося, то, напевно, зможемо йти. Але поки що краще повзти.
І вони поповзли. Земля була м'яка та пружна, і це їм допомагало, але все одно вони просувалися надто повільно. Обігнувши здаля сторожове вогнище, вони повзли далі й нарешті дісталися до річки, що плюскотіла внизу в темряві глибоких берегів. Тут вони озирнулися.
Шум ущух. Очевидно, Маугура та його «хлопців» знищили або розігнали. Вершники повернулися до свого мовчазного зловісного вартування. Залишалось уже недовго. Ніч закінчувалася. Безхмарне небо на сході вже починало сіріти.
— Потрібно сховатися, — сказав Піпін, — бо інакше нас помітять. Неприємно буде, якщо ці вершники виявлять, що ми не орки, після того, як уб'ють нас. — Він підвівся і потупав ногами. — Ці мотузки різали мене, мов дроти, але ноги вже зігрілися. Тепер можу йти. А ти як, Мері?
Мері встав.
— Так, — сказав він, — я теж можу йти. Лембас справді зігріває серце! І набагато приємніше відчуття, ніж тепло від того питва орків. Цікаво, з чого воно зварене. Мабуть, краще не знати. Напиймося води, щоби змити думки про ту гидоту!
— Не тут — берег надто високий, — сказав Піпін, — ходімо далі.
Вони повернулись і поволі пішли вздовж берега. У них за спиною, на сході, світлішало небо. Ідучи, вони безтурботно балакали, обмінюючись враженнями про пережите в полоні, як це вміють робити гобіти. Жоден сторонній слухач, почувши їхню розмову, не здогадався би, що вони перейшли через жахливі страждання, дивом уникнувши катувань і моторошної смерті; навіть тепер, і вони це добре знали, у них було мало шансів знайти друга чи безпеку.
— А ти молодець, Туку, — говорив Мері. — Ти заслуговуєш на цілий розділ у книзі старого Більбо, якщо я коли-небудь матиму нагоду йому про все розповісти. Особливо добре вийшло, коли ти розгадав гру того волохатого негідника й підіграв йому. Тільки от не знаю, чи хтось коли-небудь помітить твій слід чи знайде застібку. З моєю я би нізащо не розлучився, а ти свою, здається, втратив назавжди.
Мені доведеться добряче попрацювати, щоби зрівнятися з тобою. Але тепер направду черга кузена Брендіцапа. Отут він виходить уперед. Здається мені, ти не маєш уявлення, де ми; а от я в Рівендолі час із більшою користю проводив. Ми йдемо на захід берегом річки Енти. Попереду — відроги Імлистих Гір і ліс Фанґорн.
Край лісу темнів просто перед ними. Здавалося, ніч ховалася під його високими деревами, утікаючи від наближення світанку.
— Ну то веди, кузене Брендіцапе, — сказав Піпін. — Туди або нікуди! Нас застерігали від Фанґорну. Але ж така обізнана особа, як ти, про це не забула.
— Зовсім ні, — відповів Мері, — та йти в ліс набагато краще, ніж повертатися на поле бою.
І вони ввійшли в ліс. Дерева здавалися старими як світ. З величезних гілок звисали довжелезні бороди лишайників, погойдуючись від вітру. Опинившись у тіні гілок, гобіти озирнулися — маленькі непомітні постаті, схожі у блідих сутінках на ельфійських дітей прадавніх часів, котрі визирають із одвічних хащів помилуватися своїм першим Світанком.
Далеко за Великою Рікою, за Бурими Землями, ген за сотні ліг, займалася зоря, червона, мов полум'я. Дзвінко заграли бойові роги, вітаючи її. Вершники Рогану жваво пробудилися до життя. Роги сурмили один за одним.
Мері та Піпін чули, виразно в холодному повітрі, іржання бойових коней і несподіваний спів воїнів. Диск сонця піднявся над обрієм, вогняна арка над краєм землі. Тоді з гучним криком вершники пішли в атаку зі сходу; багряне світло виблискувало на кольчугах і списах. Орки заревіли і випустили водночас усі стріли, які ще в них залишалися. Гобіти побачили, як упало кілька вершників, але їхня шеренга пройшла вершиною пагорба, обігнула його й атакувала знову. Більшість уцілілих ворогів кинулась урозтіч, але смерть наздоганяла їх одного по одному. Тільки найупертіша зграя, збившись у чорний клин, рішуче пробивалася до лісу й бігла просто на гобітів. Орки швидко наближались, і здавалося, що їм вдасться врятуватися: троє вершників, котрі перегородили їм дорогу, впали, порубані мечами.
— Ми задовго затрималися тут, — сказав Мері.
