Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Я вже не думаю про це, — сказав Мері. — Я ледве живий. Хоч би і розв'язали мене — я далеко не відповзу.
— Лембас! — прошепотів Піпін. — Лембас — у мене є ще трохи. А в тебе? Здається, у нас відібрали тільки мечі.
— Пакет був у кишені, — відповів Мері, — тільки, напевно, все розкришилося. Та я і так не досягну ротом до кишені.
— І не треба. Я… — жорстокий стусан нагадав Піпінові, що шум у таборі вщух і що сторожа не дрімає.
Ніч настала холодна і тиха. У пітьмі навколо пригірка, де зібрались орки, запалали сторожові вогні, суцільне червоно-золоте кільце. Вони були на відстані польоту стріли, та вершники не виходили на світло, й орки змарнували безліч стріл, цілячись у вогонь, аж поки Уґлук їх не зупинив. Вершники не подавали ні звуку. Згодом, коли місяць проступив крізь імлу, темні силуети роганців, котрі невтомно стояли на варті, час від часу миготіли в його блідому сяйві.
— Чекають, кляті, сходу сонця! — буркнув один із вартових. — Чому би нам зараз не прорватися? Що той старий Уґлук собі думає, хотів би я знати?
— Будеш ти знати, — гаркнув Уґлук, виступаючи з темряви. — Може, скажеш, що я взагалі не думаю? Прокляття! Ви нічим не кращі за решту голоти — хробаків і почвар із Луґбурца. Куди з такими йти на прорив. Та вони просто заскавучать і дадуть драпака, а конярі їх легко зметуть на рівнині.
Ці хробаки здатні лише на одне — бачити вночі, мов коти. Але й білошкірі, наскільки мені відомо, бачать уночі краще за більшість людей. І не забувайте про їхніх коней! Вони побачать навіть нічний вітер! Але є щось таке, про що вони не здогадуються: Маугур із хлопцями вже в лісі й може вигулькнути будь-якої миті.
Промова Уґлука, очевидно, заспокоїла ізенґардців; але інші орки занепали духом і нарікали. Виставили вартових, але вони полягали спочивати у приємній пітьмі. Місяць знову сховався, і стало так темно, що Піпін нічого не бачив за кілька кроків. Багаття не освітлювали пригірок. Однак вершники не бажали просто чекати до світанку, дозволивши ворогам спокійно спочивати. Раптовий галас на східному боці пагорка показав, що не все було гаразд. Виявилося, що кількоро вершників, зіскочивши з коней, прокралися до табору і закололи чимало орків, а потім знову зникли. Уґлук кинувся вгамовувати паніку.
Піпін і Мері сіли. Їхні вартові-ізенґардці побігли за Уґлуком. У гобітів з'явилася надія на втечу, та відразу ж щезла. Довгі волохаті руки схопили їх за комір і потягли. Гобіти ледве впізнали величезну голову й огидну пику Ґрішнаха; смердючий віддих торкнувся їхніх облич. Орк почав їх обмацувати. Піпін здригнувся, коли цупкі холодні пальці пройшлися по його спині.
— Ну, мої малята! — тихо прошепотів Ґрішнах. — Добре спалося? Чи не дуже? Звісно, місце не дуже вдале: мечі та батоги по один бік, по другий — грізні списи! Маленькому народу не можна встрявати у справи, які для нього завеликі.
Його пальці далі нишпорили, а в очах жеврів холодний, але хижий вогонь. Раптом Піпіна пройняв здогад, мовби він прочитав думки ворога: «Ґрішнах знає про Перстень! Він шукає його, поки Уґлук не бачить: напевно, хоче забрати собі». Серце Піпіна завмирало від страху, хоча водночас він намагався придумати, як скористатися з жадоби Ґрішнаха.
— Не думаю, що так ти знайдеш його, — прошепотів він. — Його не просто знайти.
— Знайти? — перепитав Ґрішнах: його рука перестала нишпорити і стиснула плече Піпіна. — Знайти що? Ти про що, малюче?
Хвилину Піпін мовчав. Потім раптом у темряві заґелґотав:
— Ґолум, ґолум. Нічого, мій дорогесенький, — додав він. Гобіт відчув, як сіпнулися пальці Ґрішнаха.
— Ого! — засичав ґоблін. — Ось він про що. Ого! Дуже, ду-уже небезпечно, мої маленькі.
— Можливо, — підхопив Мері, зрозумівши намір Піпіна. — Можливо, і не тільки для нас. Але тобі краще знати свої справи. Ну, то хочеш його чи ні? І що даси за нього?
— Чи хочу я? Чи хочу я? — перепитав спантеличений Ґрішнах; але руки його трусилися. — Що би я за нього дав? Ви про що?
— Про те, — відповів Піпін, старанно добираючи слова, — що наосліп нічого не знайдеш. Ми би зберегли твої час і зусилля. Та мусиш спочатку розв'язати нам ноги, бо інакше ми нічого не зробимо й нічого не скажемо.
— Мої маленькі дурники, — зашипів Ґрішнах, — усе, що ви знаєте і маєте, витягнуть із вас у відповідний час. Усе! Ви навіть захочете знати більше, щоби задовольнити кого треба, от побачите. Дуже скоро. Та поспішати з допитом не будемо. О ні, дорогенькі! Як ви думаєте, чому вам зберегли життя? Мої дорогенькі малюки, повірте, не через нашу доброту. І навіть не через Уґлука.
— Повірити не важко, — сказав Мері. — Але твоя здобич ще не вдома. І не схоже на те, щоби вона туди прямувала. Якщо ми доберемося до Ізенґарда, великому Ґрішнахові не перепаде нічого — все відбере Саруман. Якщо хочеш щось для себе, то зараз саме час подумати про це.
Ґрішнах почав сердитись. Особливо розлютило його ім'я Сарумана. Час спливав, і галас у таборі вщухав. Уґлук чи хтось інший із ізенґардців міг повернутися будь-якої хвилини.
— Він у вас? У кого з вас? — буркнув Ґрішнах.
— Ґолум, ґолум! — ґелґотав Піпін.
— Переріж мотузки! — наказав Мері.
Гобіти відчували, як сильно трусяться його руки.
— Прокляття на вас, підлі покидьки! — засичав він. — Перерізати мотузки? Та я вам усі жили переріжу, до костей роздягну. Що, думаєте, я не зможу вас порізати на дрібненькі шматочки? Мені не потрібні ваші ноги — можу сам вас винести і мати лише для себе!
Раптом він підхопив обох гобітів. Сила його довгих рук жахала. Він запхав гобітів собі під пахви і притиснув ліктями до боків; міцними долонями затулив роти. Потім, низько пригнувшись, стрибнув уперед, швидко та безшумно добіг до краю пригірка, а там прослизнув повз вартових і, мов нічна примара, помчав схилом униз на захід, до річки, що витікала з лісу. На широкій рівнині перед ним горіло тільки одне багаття.
Пробігши сотню кроків, він затримався, озирнувся і прислухався. Усе було спокійно. Повільно рушив далі, зігнувшись мало не до землі. Тоді присів і знову прислухався. Нарешті випростався, мовби приготувавшись до стрибка. Тієї ж миті перед ним виросла тінь вершника. Кінь захропів і став дибки. Чоловік крикнув.
Ґрішнах кинувся на
