Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Так, справді, — сумно відповів Піпін. — Історія триває, та Ґандалф із неї випав.
— Охо-хо! — зітхнув Древлен. — Гм, гм… о, ну-у… — Він довго і мовчки дивився на гобітів. — Гм… о… ну, я сам не знаю, що сказати. Розповідайте!
— Якщо ви хочете дізнатися більше, — мовив Мері, — ми все розповімо. Та на це знадобиться якийсь час. Чи не поставили би ви нас на землю? Ми посиділи би тут разом на сонечку. Ви, напевно, втомилися нас тримати.
— Гм, втомився? Ні, я не втомився. Я так швидко не втомлююсь. І я не сідаю. Я не дуже, гм, гнучкий. Але сонце вже сідає. Що ж, залишимо цю… Як ви називаєте це місце?
— Скеля? — підказав Піпін.
— Уступ? Сходинка? — додав Мері. Древлен повільно повторив слова.
— Скеля? Так, це воно. Хоча надто поквапне ім'я для того, що стоїть тут, відколи створено цю частину світу. Але нічого. Ходімо звідси.
— Куди? — запитав Мері.
— До мене додому, тобто до одного з моїх домів, — відповів Древлен.
— А це далеко?
— Не знаю. Для вас, може, і далеко. Та яке це має значення?
— Ну, розумієте, ми загубили всі наші речі, — пояснив Мері. — У нас залишилося тільки трішки харчів.
— О! Гм… Про це не турбуйтеся, — сказав Древлен. — Я пригощу вас таким напоєм, від якого ви будете рости і зеленіти, довго-довго. А якщо ми вирішимо розійтися, я зможу висадити вас, де завгодно. Ходімо!
Обережно, але міцно тримаючи гобітів у долонях, Древлен спочатку підняв одну, потім другу величезну ногу і присунувся до краю уступу. Його коренеподібні пальці ніг чіплялися за скелю. Тоді повільно і поважно, сходинка за сходинкою, він спустився в ліс.
І відразу ж рушив неквапливими широкими кроками в хащі, все глибше і глибше, не відходячи від річки, постійно піднімаючись гірським схилом. Багато дерев, здавалося, спало і не помічало його, як і інших створінь, що проходили тут; інші здригались, а деякі піднімали гілля в нього над головою. Він ішов і безугаву розмовляв сам зі собою, мовби дзюрчав довгий струмок мелодійних звуків.
Якийсь час гобіти мовчали. Вони почувалися напрочуд затишно та безпечно, і їм було над чим поміркувати. Нарешті Піпін наважився заговорити.
— Вибачте, Древлене, — сказав він, — чи можна дещо запитати? Чому Келеборн застерігав нас, аби ми не ходили у ваш ліс? Він казав, що тут дуже легко заблукати.
— Гм, так і казав? — буркнув Древлен. — Я міг би сказати те саме, якби ви йшли у зворотному напрямку. Глядіть, не заблукайте в хащах Лауреліндоренану! Так колись називали його ельфи, але тепер вони скоротили це ім'я — Лотлорієн. Можливо, вони праві: може, він сохне, а не росте. Земля Долини Співучого Золота — ось що було там у давні часи. А тепер це — Квітка Мрій. О, це дивне місце, і не кожен ризикне там з'явитися. Мене дивує, як ви звідти вибрались, а ще більше — як туди потрапили: безліч років цього не траплялося з жодним чужинцем. Дуже дивний край.
Але і цей також. Журяться тут усі. Так-так, журяться. Лауреліндоренан лінделорендор малінорнеліон орнемалін, — проспівав він неголосно. — Вони там відгородилися від усього світу. І цей край, і всі решта, крім Золотого Лісу, стали іншими, не такими, як тоді, коли Келеборн був молодий. Усе-таки:
Тауреліломеа-тумбалеморна Тумбалетауреа Ломеанор, —
так колись вони говорили. Багато чого змінилося, та дещо залишилося правильним.
— Не розумію, — запитав Піпін. — Що правильне?
— Дерева й енти, — сказав Древлен. — Я не все розумію, що відбувається, тому і не можу вам пояснити. Деякі з нас усе ще справжні енти, ще повні життя, але інші засинають, дерев'яніють, так би мовити. Більшість дерев, звісно, — просто дерева; та деякі наполовину прокинулися. Деякі геть прокинулись, а хтось… ну, стає ентуватим. І так було завжди.
Коли таке стається з деревом, то виявляється, що деякі з них мають погані серцевини. Деревина тут ні до чого, я не це маю на увазі. Наприклад, я знав кількох добрих старих верб понад Ентою, давним-давно це було, на жаль! Усі вони були дуплаві, просто розсипались, але тихі й ласкаві, мов юні листочки. А от у долинах серед гір є дерева міцні, як кремінь, але наскрізь зіпсовані. І таке трапляється дедалі частіше. У цьому краї завжди були небезпечні місця. І досі ще є чорні ділянки.
— Як у Пралісі на півночі, так? — запитав Мері.
— Так, так, схоже, тільки набагато гірше. Я не маю сумніву, що на півночі збереглися тіні ще з часів Великої Темряви. Та в цьому краї є такі долини, яких Темрява взагалі не покидала, а дерева там старіші за мене. Ми, певна річ, робимо, що можемо. Відганяємо чужинців і відчайдухів, прополюємо і навчаємо, стережемо і зберігаємо.
Ми, старі енти, — пастирі дерев. Дуже мало нас лишилося. Кажуть, що вівці з часом стають схожі на пастуха, пастух — на вівцю; але поволі, однак одні і другі — недовговічні. У дерев і ентів усе швидше та ближче, і ми існуємо разом століттями. Енти більше подібні на ельфів: менше за людей зацікавлені самі собою і краще розуміють суть речей. І знову ж таки енти більше подібні на людей, бо мінливіші, ніж ельфи, і швидше набувають кольору довкілля, так би мовити. А може, кращі за одних і других: бо вони постійніші та здатні довше зосереджуватися на чомусь одному.
Тепер дехто з моєї сім'ї зовні став як дерева, і розворушити їх можна хіба чимось надзвичайним; вони навіть розмовляють лише пошепки. Зате деякі з моїх вихованців потроху прокидаються, ворушать гіллям, можуть говорити. Звісно, почали все ельфи: вони будили дерева, вчили їх говорити і самі вчилися деревної мови. Ельфи старих часів завжди хотіли з усіма розмовляти. Але потім настала Велика Темрява, ельфи відпливли за Море чи втекли до відлюдних долин і склали пісні про часи, які ніколи не повернуться. Ніколи… Так-так, колись давно звідси й аж до Гір Лун простягався один ліс, і все це називалося Східним Краєм.
Ото були просторі дні! Тоді я міг іти і співати цілими днями, і чути лише луну в гірських розколинах. Наші ліси були схожі на ліси Лотлорієну, тільки густіші, міцніші, молодші. А яке духмяне було повітря! Бувало, я весь тиждень нічого не робив, лише дихав.
Древлен замовк, але йшов далі, нечутно переставляючи свої величезні ноги. Тоді знову замугикав, спочатку тихо, а потім дедалі голосніше. Потроху гобіти
