Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Тут вони зупинялися, — сказав він. — Але навіть слід, що веде звідси, давній. Боюся, передчуття тебе не зрадило, Леґоласе: минуло тричі по дванадцять годин, відколи орки пішли звідси, де ти зараз стоїш. Якщо вони не збавляли ходи, то вчора на заході сонця мали перетнути межу Фанґорну.

— На півночі та на заході мені видно лише трави, вкриті туманом, — сказав Ґімлі. — А побачимо ліс, якщо виліземо на пагорб?

— Це все одно далеко, — відповів Араґорн. — Якщо я не помиляюся, пагорби простягаються десь на вісім ліг, а там від витоків Енти до лісу приблизно п'ять ліг рівною місцевістю.

— Ну, тоді ходімо, — сказав Ґімлі. — Нехай мої ноги забудуть про милі. Вони бігли би швидше, якби на серці було не так важко.

Сонце сідало, коли мандрівники нарешті підійшли до останнього пагорба. Багато годин вони йшли без спочинку. Тепер рухалися повільно, й Ґімлі йшов із похиленою спиною. Тверді, як камінь, гноми в роботі й мандрах, але ця нескінченна гонитва без надії втомила навіть його. За ним ішов Араґорн, похмурий і мовчазний, час від часу нахиляючись, аби роздивитися якийсь знак чи слід. Лише Леґолас ступав легко, як завжди, ледве торкаючись трави і не залишаючи жодних слідів; ельфійські коржики давали йому всю необхідну поживу, й він міг спати, — якщо люди назвали би це сном, — відпочиваючи на дивних стежках ельфійських марень, навіть коли йшов із розплющеними очима при світлі дня.

— Ходімо на цей зелений пагорб! — гукнув він.

Потомлено потяглися вони слідом, аж поки не вибралися на саму вершину. Пагорб був гладкий і лисий і стояв самотою на північ від усього хребта. Сонце сіло, і вечірні сутінки опустилися, мов завіса. Вони стояли самі серед безмежної сірої пустелі. Тільки ген на північному сході густішала темрява супроти згаслого світла: Гори Імли та ліс біля їхнього підніжжя.

— Ну, і куди ж нам іти? — мовив Ґімлі. — Треба знову зупинитись і перебути тут ніч. Холодно стає!

— Північний вітер зі снігів, — сказав Араґорн.

— А вранці підніметься східний, — пообіцяв Леґолас. — Але спочивайте, якщо потомилися. Тільки не втрачайте надії. Що буде завтра — не відомо. Рішення часто приходить зі сходом сонця.

— Уже тричі сходило сонце, та не приносило ніякої ради, — буркнув Ґімлі.

Уночі стало ще холодніше. Араґорн і Ґімлі спали неспокійно, і щоразу, коли прокидалися, бачили, що Леґолас стояв біля них або ходив туди-сюди, стиха щось наспівуючи своєю мовою, і коли він співав, на чорному склепінні прозирали білі зорі. Так минула ніч. Поволі ясніло небо, тепер чисте і безхмарне, аж от зійшло бліде сонце. Східний вітер розігнав туман; безмежні похмурі землі лежали перед мандрівниками в різкому світлі.

На сході простягалося відкрите Роганське Плато, яке вони бачили здалеку, ще коли плили Великою Рікою. На північному заході виростав темний ліс Фанґорн, до узлісся було ліг десять, а протилежний край Фанґорну тонув у далекій блакиті. За ним, удалині, наче пливучи на сірій хмарі, виблискував білий шпиль високого Метедрасу, останньої вершини Імлистих Гір. Назустріч мандрівникам із лісу вибігала бистра Ента. Сліди орків звертали до її урвистого берега.

Араґорн простежив поглядом слід до ріки, а від ріки до лісу, і його гострі очі вихопили на тлі зелені якусь тінь, темну рухому пляму. Він ліг долілиць на землю й уважно прислухався. А Леґолас стояв поруч, прикривши світлі ельфійські очі тонкою долонею, і вже бачив не тінь, не пляму, а крихітні постаті вершників, багато вершників, і блиск сонця на вістрях списів був як мерехтіння зірочок поза межами видимого. Там, звідки вони мчали, здіймалися вузькі пасма чорного диму.

Пустельний степ був такий мовчазний, що Ґімлі вловлював шелест вітру у траві.

— Вершники! — вигукнув Араґорн, скочивши на ноги. — Великий загін на швидких конях летить прямо сюди!

— Так, — підтвердив Леґолас, — сто п'ять вершників. Волосся світле, у руках блискучі списи. Веде їх дуже високий воїн.

Араґорн усміхнувся:

— Але ж і гострий зір у ельфів!

— Де там! Адже до них не далі як п'ять ліг, — відповів Леґолас.

— П'ять ліг чи одна, — втрутився Ґімлі, — у цій пустелі ми від них не сховаємося. Будемо чекати чи підемо далі?

— Почекаємо, — сказав Араґорн. — Я втомився, гонитва безуспішна. Принаймні хтось був попереду нас, адже ці вершники скачуть по сліду орків. Може, дочекаємося від них якихось новин.

— Або удару списом, — додав Ґімлі.

— У них троє порожніх сідел, але гобітів не бачу, — сказав Леґолас.

— Я не певен, що новини будуть добрі. Та вже які будуть — зачекаємо на них тут, — сказав Араґорн.

Троє товаришів спустилися з вершини, де супроти блідого неба вони були надто помітні. На схилі біля підніжжя, загорнувшись у плащі, вони присіли на вигорілій траві. Час минав повільно. Віяв пронизливий вітер. Ґімлі сидів збентежений.

— Що ти знаєш про цих вершників, Араґорне? — спитав він. — Чи не чекаємо ми тут вірної смерті?

— Я жив серед них, — відповів Араґорн. — Вони гордовиті й уперті, але серця у них щирі, а думки та вчинки — високі; вони сміливі без жорстокості, мудрі, хоч і неосвічені, не пишуть книг, зате співають багато пісень, як велося серед людей до настання Темних Років. Але мені не відомо, що відбувалося тут останнім часом, якими зараз стали рогірими між зрадником Саруманом і загрозою Саурона. Вони здавна приятелюють із Ґондором, хоч і не рідня йому. За незапам'ятних часів Еорл Юний привів їх із Півночі, і їхня найближча рідня — люди Барда з Долу та Беорна Лісового, серед котрих донині трапляються високі та світловолосі мешканці, як і вершники Рогану. Так чи інак, а орків вони не люблять.

— Але Ґандалф підозрював, що вони сплачують данину Мордору, — нагадав Ґімлі.

— Я не вірю цим чуткам — як і Боромир не вірив, — відповів Араґорн.

— Незабаром про все дізнаємося, — сказав Леґолас. — Вони вже близько.

Нарешті навіть Ґімлі почув далекий стукіт копит. Тепер вершники звернули зі сліду вздовж річки і вихором летіли до пагорбів.

Степом розносилося гейкання чистих сильних голосів, земля стугоніла. Раптом ватажок, обігнувши підніжжя горба, повів загін на південь уздовж західних схилів. Вершники мчали слідом: довгий стрій воїнів, убраних у кольчуги, спритних, осяйних, сильних і прекрасних.

Їхні коні були пречудові: сильні, стрункі, сіра шерсть лисніла, довгі хвости майоріли на вітрі, гриви на гордих шиях майстерно заплетені. І вершники були їм до пари: високі та стрункі, солом'яне волосся струменіло з-під світлих шоломів і